Драматург, який шукав щастя

Олена Седунова
завліт театру ім. Т. Г. Шевченка

З нагоди 95-річчя від дня народження відомого українського драматурга Аркадія Школьника у Харківській спеціалізованій музично-театральній бібліотеці ім. К. Станіславського відкрилася виставка матеріалів, що висвітлює шлях митця.

Джон Бойнтон Прістлі вважав, що драматург має бути так щільно пов’язаний з театром, як шеф-повар з кухнею. Аркадій Школьник цілком відповідав цій настанові англійського письменника. Починаючи з 1948 року і впродовж майже сорока десятиліть по тому він знав Харківський академічний театр ім. Т. Шевченка не лише з його парадним блиском, але й з кропіткими репетиційними буднями. Мар’ян Крушельницький, творчий спадкоємець Курбаса на посаді художнього керівника театру, для нього завжди був на п’єдесталі. Спосіб існування акторів у виставах у постановці Крушельницького та інших режисерів-шевченківців диктував певні вимоги драматургу.

Аркадій Школьник входив у драматургію в період так званої відлиги, коли після розвінчання культу особистості у суспільстві прокинулася віра у верховну силу правди. На цій хвилі народжувалися нові театри. Відкрився театр-студія «Современник» на чолі з Олегом Єфрємовим, у постановці якого такі вистави, як «Вічно живі» Віктора Розова та «П’ять вечорів» Олександра Володіна стали подіями не лише для театральної Москви. Аркадій Школьник потрапив в одну «колію» з цими драматургами, яким удалося вловити струм тодішнього життя. Слова, вкладені Розовим в уста одного з персонажів його п’єси «В добру годину!»: «Важливо не ким я буду, а яким я буду», могли б сказати й улюблені герої Аркадія Школьника з драми «Людина шукає щастя» – першої п’єси з його дев’яти драматичних творів, що були втілені на сцені харківськими шевченківцями.

Аналізуючи цю драматичну повість разом з тогочасними новими п’єсами Корнійчука, Левади, Дмитерка, Зарудного на сторінках всесоюзного журналу «Театр» за 1958 рік, театральний оглядач кепкував з того, що її герой знаходить своє щастя не в колі cім’ї, не у навчанні або роботі, а в дитбудинку. Це вважалося «мелкотемьем». За подібне «оспівування задвірок» або «вечорів», як у Володіна, або ж «ночі», як у Школьника з його «Ніччю шукань», легко можна було потрапити під перо критика. Та все ж таки п’єси Розова і Володіна, як і п’єси Школьника, знаходили свою вдячну аудиторію. Вистава «Людина шукає щастя» вплинула не лише на місцевого глядача, але й на інші театри України, які взяли п’єсу до свого репертуару, а слідом за постановкою Олексія Глаголіна у Харкові «Людина шукає щастя» вийшла на кін Московського драматичного театру в режисурі Сергія Майорова.

Шляхетна, психологічно тонка актриса-шевченківка Людмила Попова згадувала на схилі віку про те, що п’єси Аркадія Школьника приваблювали театр щонайперше романтичними почуттями і світлими мріями героїв. У виставі «Людина шукає щастя» актриса «свіжо, захоплююче правдиво», за свідченням рецензента, грала роль закоханої юнки Віри. У тій самій емоційно напруженій манері виконання ролі їй партнерствував Леонід Биков в образі позбавленого родинного тепла Володі, ровесника Віри. У його грі вражала «надзвичайна щирість поведінки і переживань». Талановитий актор, тоді вже відомий по кіноекрану, він приковував залу «несподіваними інтонаціями, раптовими поворотами в настрої і думках, але завжди психологічно обумовленими і виправданими». Симпатії глядача були на боці саме цих сценічних героїв.

Звичайно, п’єсу Аркадія Школьника харківська театральна публіка сприймала крізь призму її сценічного прочитання. Але сказане одним із критиків, що у виконанні акторів було «багато того, чим приваблює юність», за відсутності «особливих слів», може бути доброю оцінкою майстерності драматурга, який досягав у мові персонажів п’єси граничної простоти і природності.

Так, він був майстром. Вистави за його п’єсами йшли на багатьох сценічних майданчиках східної та західної України. Про географію постановок за його п’єсами свідчить хоча б наведена у журналі «Театр» фрагментарна статистика репертуару драмтеатрів СРСР за 1960 рік: здійснена на підмостках вісімнадцяти (!) театрів комедія «Юність моя» за однойменною п’єсою Аркадія Школьника пройшла 520 разів, у тому числі на сцені Московського театру ім. М. Гоголя, де одну з ролей грав сьогодні широко відомий режисер, художній керівник московського театру «Ленком» Марк Захаров.

Багато що у творчості драматурга стане зрозумілим для відвідувачів бібліотечної виставки. Вони дізнаються про те, що Аркадій Школьник почав писати тексти для сцени з 17 років, коли за його плечима було навчання у фабрично-заводському училищі і коли силами самодіяльності ХЕМЗу ім. Сталіна, на якому він працював за токарним верстатом, розігрувалися його одноактівки, іноді – під керівництвом саме акторів-шевченківців. А також про те, що він працював у редакції молодіжної газети «Ленінська зміна» (тепер – «Слобідський край») і 1937 року був заарештований за участь у троцкістській молодіжній організації, а по суті ні за що.

З Харкова до Владівостока «зеків», серед яких він був, перевозили по етапу, а потім на пароплаві доставляли до Магадана. «У переповненому трюмі раптом зазвучала на два голоси тужлива українська пісня «Коли розлучаються двоє», – згадує сьогодні зі слів Аркадія Семеновича його син, заслужений діяч мистецтв України Олександр Аркадін-Школьник. – Щемлива мелодія розбурхувала почуття знедолених людей про рідний дім, і незабаром знялося невтримне тисячоголосе ридання, від якого здригалися шестиповерхові нари...» Так починалася колимська епопея Аркадія Школьника. Проте навіть в умовах каторжної роботи протягом 1938–1944 років він написав п’єси «Айстра», «Сталінград», «Дніпро бушує».

На противагу письменницькому вибору Євгенії Гінзбург з її «Крутим маршрутом» про будні жіночого табору на Колимі та Варлама Шаламова з його колимськими оповіданнями, частину яких він згодом безжально знищив через надмірність описаних ним страждань сталінських в’язнів, Аркадій Школьник свідомо не торкався «табірних» сюжетів. Головні герої його п’єс «Людина шукає щастя», «Людина за бортом», «За це не судять», «День починається зранку» та інших – носії окрилених мрій, палкого душевного заряду. Зі сцени актори-шевченківці з непідробним творчим хвилюванням представляли цих різнохарактерних персонажів, підкреслюючи найдорожчу в них якість – людяність.

На жаль, єдина зажиттєва драматургічна збірка А. Школьника під назвою «Ти не один», що була видана у київському видавництві «Мистецтво» 1985 року, вийшла без попередньої статті. Та сумарні матеріали виставки, організованої ведучим бібліотекарем «Станіславки» Валентиною Петровою, напевно заповнюють цю прогалину і висвітлюють шлях Аркадія Школьника як драматурга, який вписав особливу і своєрідну сторінку в історію Харківського академічного театру ім. Т. Шевченка.

Седунова, О. ДРАМАТУРГ, ЯКИЙ ШУКАВ ЩАСТЯ: [Электронный ресурс] / Олена Седунова. - Режим доступа: http://www.slk.kh.ua/view_post.php?id=6592 . - 26.03.2011 г.