У Центральній дитячій бібліотеці до 90-річчя від дня народження Василя Андрійовича Симоненка - виставка «Не погасне зоря Василя Андрійовича Симоненко!» На виставці представлені не тільки збірки творів поета «Народ мій завжди буде. Вірші та казки», Василь Симоненко «Поезії», а й література про нього «В. Симоненко. Поетична спадщина» та збірки творів української поезії, до яких включені твори Василя Симоненка. 

Та відбулась літературна година, де читачі мали можливість познайомитись з долею поета, який прожив таке коротке. але таке яскраве життя. Його вірші актуальні і зараз, і перекликаються з сьогоденням України, вони включені до шкільної програми. 

Народився Василь на Полтавщині в селі Біївці. Виховувався лише мамою-колгоспницею та дідусем. Вирішив пов’язати своє життя з журналістикою, вступив до Київського університету ім. Т. Шевченка 

Поет став учасником Клубу творчої молоді разом з Ліною Костенко, Іваном Драчем, Миколою Вінграновським, Василем Стусом, Євгеном Сверстюком. Молоді та натхненні літератори ставили за мету розбудову оновленої України.. Василя Симоненка мало друкували, але він був досить відомим серед освічених українців, попри молодий вік. За життя у нього вийшли друком лише казка «Цар Плаксій та Лоскотон» і збірка поезій «Тиша і грім».  

Твори Симоненка — це історія  життя українського народу. 

Найбільш відомі вірші Василя Симоненка: «Україно, п’ю твої зіниці», «Крик XX віку», «Лебеді материнства», «Ти знаєш, що ти-людина…», «Можливо, знову загримять гармати».

Василь Симоненко горів бажанням запалити національне відродження. Разом зі своїми товаришами-шестидесятниками він займався питаннями розкриття злочину проти українського народу. За його участю було відкрито таємні братські могили жертв сталінських репресії на Васильківському та Лук’янівському кладовищах та у Биковнянському лісі, тим самим підписуючи собі смертний вирок. Його жорстоко побили. Після цього він дуже захворів і невдовзі помер у віці 28 років.

У 1965 році лірику Василя Симоненка намагалися висунути на присудження Державної премії України імені Тараса Шевченка. Але марно. Цю нагороду поет отримав посмертно лише в Незалежній Україні, у 1995 році.