Новини та
«Ми тебе шукаєм по росинці В Щербанівці, серед тополині,
І виходить мати у косинці Виглядає, чи не прийде син.
Не приймав ти підлості нітрохи, Прогримів, немов весняний грім,
І стоїть замучена епоха Над безсмертним іменем твоїм»
Андрій Малишко «Григорію Косинці»
До 125-річчя від дня народження Григорія Михайловича Косинки - українського письменника-новеліста, перекладача доби «Розстріляного відродження» в Бібліотеці-філії № 17 для людей з порушенням зору - виставка-реквієм «Григорій Косинка».
Тих, хто хоче більш узнати про життя Григорія Михайловича та познайомитись з творами яскравого новеліста України, чекаємо у бібліотеці.
Також можна подивитися документальний фільм про покоління нескорених – «Розстріляне відродження».
Ну а щоб залучити вас до читання, ось деякі вислови письменника:
– «дитячі літа ще й досі стоять мені перед очима, тільки час, здається іноді, заткав їх на якусь хвилину синьою наміткою, – так врізались вони в пам'ять»;
– «Легко повіяв вітер, далі притих, послухав горе-журбу матері і, здавалось, сам заплакав над потолоченою кіньми пшеницею...»;
–«Коли догорятиме у віках остання зоря – горітиме моя мисль і страждання, а на чорній смузі неба крилатими літерами спалахнуть пророчі Франкові слова: Народе мій, замучений».
Саме це покоління започаткувало знамениту літературну дискусію 1925-1928 років про роль митця у соціумі, напрямок, в якому повинна рухатися українська література. «Ця ж дискусія актуалізувала питання культурного й політичного орієнтиру України : «Геть від Москви! Даймо Європу»
Серце його з дитинства було сповнене щирістю українських пісень, які чув від матусі та односельців. Це майже перше, що він почав записувати у зошити, ледве навчившись грамоті в чотири роки, завдячуючи дідусеві.
А ще, завжди бачив образи прекрасного там, де не бачили інщі…
Він і сам був ніжним та тихим в побуті, навіть свій псевдонім він обрав від назви наймирнішої рослини-квітки, яку часто бачив у дитинстві на цілинних пагорбах рідного села.
В одному з біографічних начерків Григорія Косинки написано: «Квітка ця мало відома, а вона така ніжна й красива, скромна і разом з тим велична».
І писатиме буде так, як художники — імпресіоністи малюють свої картини — «слова, неначе акуратні мазки фарби вимальовуватимуть картину природи, українського селянського життя і почуттів»
«До запаморочення люблю нашу рідну мову», — повторюватиме письменник і за цю любов поплатиться.
«З усіх чотирнадцяти розстрілюваних 13-14 грудня 1934 року чинив опір убивцям від влади лише «тихий» Григорій Косинка. Він називав їх катами, а одному дав навіть добрячого стусана. Не допомогло. Розстріляли і труп відвезли в одну з безіменних могил Лук’янівського цвинтаря»– так вважає авторка дослідження «Київський некрополь» Людмила Проценко.
У автобіографії за 1925 рік Григорій Косинка написав: «Мрію написати колись бодай одну повість та десятків зо два оповідань, написати їх так, щоб авторові не соромно було говорити в імені української літератури, не соромно було носити почесне ім’я письменника…»
І йому це вдалось!
