Згідно зі Стратегією розвитку читання на період до 2032 року «Читання, як життєва стратегія» Український інститут книги проводить з 16 по 24 березня 2024 року Всеукраїнську інформаційно - просвітницьку тематичну акцію «Національний тиждень читання. Тиждень поезії», мета якої консолідувати українське суспільство навколо читання, як життєвої стратегії.

Тема Тижня поезії – «ДІМ». Гаслом став рядок із вірша Ірини Шувалової «Ріки незмінно течуть додому».

Бібліотека-філія № 22 приєднується до цієї акції і пропонує читачам онлайн-флешмоб: 7 днів - 7 віршів про ДІМ. Наша мета - підтримати українців, які через війну втратили свої домівки, змушені були переїхати в інший регіон країни чи за кордон, людей, які залишилися на тимчасово - окупованих територіях і чекають повернення додому, і тих, хто береже й відвойовує наш спільний ДІМ — Україну.

 

 

Тут був наш дім, який збудував мій дід,

І ґанок був, де вилежувався мій кіт.

А там була стайня, а в ній корівка рогата,

А там був курник і курочка наша чубата.

А там криниця, і поле, і буряки.

А тутечки груша і отакі грушки.

А тепер там одна велика чорна діра,

І нема в тій дірі ані дому, ані двора,

Ні стайні, ні груші, ні курника,

Тільки чорна обвуглена пустка така,

Що із неї не виросте навіть стебла,

І пустка ота розповзлася на три села.

А що далі, мені не видно із темноти.

І я вже не знаю, чи зможу їх віднайти.

Добре, що діда вже вісім літ як нема.

Було б йому гірко, що я лишилась сама.

Але я не сама, бо знайшовся таки мій кіт,

І я намалюю дім, який збудував мій дід.

 

 

«…Жили собі люди.

...Жили собі в мирі.

...Хтось в свому будинку, хтось в своїй квартирі.

...Хтось в місті своєму, а хтось у містечку,

а хтось у селі від тих міст недалечко...

...Хтось хліб випікав.

...Хтось дітьми опікався.

...Хтось дім будував. Одружитись збирався.

...Хтось мріяв про море, про подорож літом,

а хтось для окраси висаджував квіти...

...Хтось вчився ходити, а хтось на вітрини

свої виставляв кольорові картини.

...Хтось думав про вічне блукаючи парком,

а хтось все крутився знаходячи шпарку.

...Хтось серце старе запускав по новому,

а хтось добирався до рідного дому.

...Хтось сіяв, а хтось за порядком дивився.

...Хтось щастя шукав, а хтось щастям ділився.

...Хтось щось купував й віддавав безкоштовно.

...Хтось справи вирішував всі полюбовно.

...Хтось палко кохав.

...Хтось не знав ще кохання,

а хтось від невдачі приймав покарання.

...Хтось вірив, хтось знав, бо надію мав зримо, а хтось вже роки рахував за плечима.

...Хтось бачив себе у маленьких онуках,

а хтось тамувався в сердечних розлуках.

...Хтось мчав на авто у незвідані далі,

а хтось залюбки напирав на педалі.

...Стежками рідненькими рідного краю

...І тішився: «Кращого в світі немає...»

 

І все обірвалось...

За мить. За хвилину.

Насунула чорна війна на країну.

То ворог піднявши себе величаво

Собі щось надумав, що має він право

На долі людські, на людські почуття.

На землі чужі.

На безцінне життя...

 

...Хтось дім залишав. Переборював втому.

...А хтось вже не мав ні квартири, ні дому.

...Хтось хліб випікав, щоб життя не скінчилось.

...Комусь народитись на світ не судилось.

...Хтось тихо сидів у підвалах закритих,

а чобіт ворожий топтався по квітах...

...Хтось Богу молився за брата, за тата.

...Хтось сина свого проводжав воювати.

...Хтось слізно хрестив чоловіка у спину,

а хтось малював в чорних фарбах картину.

...Хтось все необхідне складав для потреби, тому, хто не бачив ні сонця, ні неба.

...Хтось щиро ділив хліба краєць в долоні,

свій краєць, чужому синочку і доні.

...Хтось йшов на ворожі бляшанки відкрито, а хтось в полі сіяв пшеницю і жито.

...Хтось сіяв життя на смертельнім

плацдармі.

...Хтось п’яту добу на ногах у лікарні

витягував з пащі смертельної долю того, хто боровся за віру і волю.

...За нашу любов до чарівного краю,

бо кращого в цілому світі немає..!»

 

 

Хоч Польща країна насправді чудова,

Та плаче там жінка, бо хоче додому…

Житло надали, допомоги багато,

А діти питають щоденно про тата.

В Іспанії тепло, бо південь Європи,

Але всі думки про холодні окопи.

В Німеччині пиво, в Італії - кава

«Коли вже додому?» - питання до мами.

Одна десь у Бельгії, наче б то рада,

Тут друзі і вафлі, тут смак шоколаду

Та сумно щовечора, бо аксіома:

На світі найкраще буває удома!

Румунія також доволі привітна,

Тут ціла родина, бо багатодітна.

Здається живіть, що для щастя ще треба,

А їм би додому, під мирнеє небо…

Хтось навіть осів, повертатись не буде.

Хоч знає, суспільство,за «зраду» засудить,

Бо людям, на жаль, дуже часто здається,

Що всім, окрім них, дуже легко живеться.

А що на душі, то ніхто не спитає,

У того, хто дім свій навік покидає.

А рішення те дуже важко дається,

Бо серце, воно з Батьківщиною б’ється.

У Франції смачно, у Чехії чисто,

Весна в Нідерландах доволі барвиста

В Литві прохолодно, але добрі люди,

Проте, як удома, ніде вже не буде…

Не радують щирі усміхнені лиця

В красивій, чужій європейській столиці.

Бо хочеться в батьківську хату, на ґанок,

І фірмовий мамин пиріг на сніданок.

В обійми коханого теплі і щирі,

І хочеться в спокої, хочеться в мирі

Прожити до старості…

Бо аксіома:

Ніде на землі не буває, як вдома.

 

 

Я цей дім обживаю,

Коли то життя.

Я за тисячі літ надивився неправди!

Так живого вогню добуває тертя.

Так женуть табуни

Степові конокради.

Так

Цілують замки потаємні ключі.

Так болять рушниками відкриті ворота.

Так злітається сутінь на подих свічі.

Ти її запали!

Я летіти не проти!

Я ж не сутінь,

Я дім обживаю!

І тим

Я розп’ятий між стін неживими словами.

Навіть квіти у вікнах стомились рости.

Ми стомилися з ними ,

Стомилися з вами…

Ми стомились обчислювать рух павутин,

Ми стомилися очі ловити очима.

Ми стомилися дбать незворушність картин

І не роки

А КРИЛА нести за плечима.

Ми забулись літати і бачити сни,

Ми забули

Від літа ховатися в осінь.

Ми забулися квітами буть у весни,

Ми стомилися сіяти зради

І роси,

Як запрагнеться,часом, змахнути крилом!

Та наврочене кимось тяжіння

Триває!

Я сумую

Один в Самоти

За теплом.

Я цей дім обживаю. Як світ обживаю.

 

 

КОЛИ ЗАКІНЧИТЬСЯ ВІЙНА

Коли зависне німота

Над почорнілим полем болю,

У світ, де сни і теплота,

Ми не повернемось з тобою.

 

Де зорі падають ясні

немов на Спаса жовті груші,

Де жаль вижалюють пісні,

Туди не прийдуть наші душі.

 

Отут, де скіфи, у степах,

У цій кривавій чортовертІ,

У териконах, як в гробах,

Поховано живих і мертвих.

 

Отруйне з черепів вино

Війна нам вихлюпнула в очі...

І тільки мамине вікно

Скрипить... Кричить крізь гущу ночі.

 

 

Доведи мене доведи

до кінця цієї війни

доведи мене доведи

до кінця цієї доби

доведи мене доведи

до світанку і чистого неба

до теплого моря

до весни...

доведи мене до моста

за яким стоять наші міста

доведи мене до дому

додому де всі живі

 

 

До себе додому, до рідної хати

Я буду з далеких доріг поспішати.

Я буду шукати стежину вночі.

Ітиму крізь бурі, крізь болі й плачі.

Долатиму шлях через війни й загрози.

Здолаю дощі, а потім морози.

Мене буде вести по компасу серця

Дим з комина вранці й водиця з відерця.

Мене не злякають крилаті ракети.

Я буду іти і складати букети

З солодкого перцю, з петрушки, салату.

Я буду вірші на долоні писати.

Я паспорт сховаю глибоко у генах.

В мені молоко тектиме по венах.

І луки засяють на білому личку.

І буде душа спішити на річку.

До рідної хати, до рідного дому

Ітиму крізь пекло, нещастя і втому.

І буде волошка у житі цвісти.

І сонечко буде за руку вести.

І ось рідна хата, ось вікна, причілок.

Це буде неділя, чи це понеділок,

Це все неважливо, бо буде і втома.

Ось річка, ось поле і це моя дома.

Це край мій найкращий з усіх, що є в світі.

Тут весни шепочуть сонети у житі.

Тут літо сміється, тут осінь дрімає.

І це лише тут моє серце кохає.