Пройшло 77 років, як скінчилась Друга світова війна, яка загубила більш ніж 30 мільйонів людей. В моє життя війна вторглася вже вдруге. Народилася я 15 травня 1941 року, а 22-го червня, коли мені було трішки більше місяця, почалась ця затяжна, кровопролитна війна, що тривала майже 4 роки. Всі народи різних національностей в єдиному пориві піднялись на захист своєї Батьківщини від ворожого вторгнення. Для усіх вона була єдиною. Коли почалась війна, мій батько працював на заводі, нині – ім. Малишева. Він залишився у Харкові щоб допомогти в організації перевезення обладнання на Урал, в м. Челябінськ, де почали виготовляти для фронту танки Т-34. А потім, разом з військовими, приїхав туди. На Урал мене везли мати і бабуся. Тяжкий був шлях під обстрілами. Їздили тільки вночі, вдень – стояли у лісах. У моєї мати була лише одна думка – як зберегти дитину. Та любов до мене все перемогла. 

На підприємстві чоловіки працювали по 18 годин, зрідка подрімавши (у цехах стояли ліжка), жінки – по 12 годин.

І ось, нарешті вона, - довгоочікувана побідоносна весна 1945 року! Почалось мирне життя: відбудували порушені будинки, школи та інше, дітей виростили, вони їм онуків «подарували».

Ніхто не чекав, що в нашому житті знов пролунає це страшне слово – війна. Проте, наприкінці 2021 року політичний стан в Україні дуже загострився, все частіше напружувалися відносини з Росією. Почали розмови про імовірність війни з нею. В це неможливо було навіть повірити до останнього дня – 24 лютого 2022 року, бо вважали ще її дружньою нам країною. І коли подзвонив мій старший син, спитавши чи чула я вибухи, я відповіла: «Олеже, то хтось пускає петарди». І з жахом та біллю в серці прийшлось визнати, що це почалась війна з Росією. В нашу неньку Україну прийшла біда… І знову – жертви, сльози, розтрощені будинки, вулиці, площі, області, міста. Вбивають навіть ні в чому не повинних людей, що ідуть по дорозі. Всі методи знищення скинула Росія на мирне населення – нескінченні обстріли: «Гради», танки, літаки, ракети… Жах охопив людей… Сім’ї зруйновані – хто де? Декотрі мешканці поїхали до західних та інших міст України, багато хто – закордон. В перший день війни мій Олег привіз мене до себе, на десятий поверх 12-поверхового будинку. Спочатку, при потужних вибухах, повітряних тривогах ми з сином, невісткою та онуком переходили у тамбур квартири, вважаючи його більш безпечним місцем. Потім, при вибухах, – в підвал будинку. Ліфти не працювали, під’їзди – не освітлювались. Вночі спускалися пішки з десятого поверху.

Зрозумівши, що в підвалі довго не висидимо, перейшли до станції метро «Спортивна». З біллю в серці страшно було дивитись на знедолених людей – разом з сім’ями, навіть немовлятами у люльках і на руках, розмістились по декілька осіб де тільки були в змозі – в метро, на лавках платформ. Також стелили на підлозі, спали сидячи, тому що не було де прилягти. Один одному допомагали: ділились одежею, харчами, ліками. 

Міська влада місто в біді не залишила – гуманітарну допомогу дорослим і дітям в метро поставила: одежу, харчі, ковдри, подушки та інше. Постачали зі станції метро «Спортивна» до станції «Проспект Гагаріна» по темним тунелям, а також, зі станції метро «Спортивна» до станції «Наукова», теж по темним тунелям. Цей шлях нелегкий, тому що з важким вантажем на плечах до станції «Наукова» туди і назад займає 3 години.

Мій старший син та онук теж допомагали в цій справі та розвантажували гуманітарку, яка постачалась до станції «Спортивна». Всі негаразди людей з’єднали. Жінки і чоловіки прибирали туалетні кімнати, тому що в метро не було персоналу для цього. По черзі жінки, розміщені в стоячих поїздах метро (нам теж вдалось там поселитися, залишивши платформу), мили підлогу у вагонах та на платформах.

Мій працьовитий онук, знаходячись 4 місяці у метро, готувався до захисту дисертації та он-лайн викладав студентам університету Каразіна прикладну фізику та інженерно-комп’ютерні технології.

Із золотою медаллю закінчив школу, з червоним дипломом – університет Каразіна та одразу аспірантуру і всі роки навчання в аспірантури викладав студентам.

Війна завадила своєчасно захиститись, та тільки 21 грудня 2022 року він захистив дисертацію, отримавши звання «доктор філософії з прикладної фізики та наноматеріалів» (уся дисертація українською мовою). 

Для захисту території і населення протидії диверсійної агресії та забезпеченню суспільного порядку були створені загони тероборони. Наші воїни мужньо боролися з ворогом. 

Іде війна. Але наше місто не здається загарбникам. Навесні засадили клумби з квітами надзвичайної краси та дизайну, комунальники постійно ліквідують завали пошкоджених будівель, відновлюють системи опалення, водопостачання, освітлення та інше. Велику допомогу мешканцям надають волонтери, забезпечуючи їх продуктами, ліками, одягом та іншим. 

Два місяці я перебувала в метро, там захворіла і півтора місяці лікувалась у 17-й міській лікарні, де вилікували усі мої хвороби. За це я щиро вдячна всьому персоналу лікарні. В першу чергу, зав. відділенню Роману Миколайовичу Єлісеєву за організацію роботи (подяка розміщена у газеті «Слово ветерана Харківщини» № 10).

Харків’яни, включаючи і мою сім’ю, яка знайшла притулок у метро, висловлюють щиру подяку меру Харкова Ігорю Терехову та його команді, а також воїнам, волонтерам, вчителям, лікарям за все, що зроблено ними у ці часи. За мужність, стійкість наших воїнів, згуртованість, підтримку, взаємодопомогу харків’ян нашому місту надано заслужене почесне звання «Герой України».

Ми пишаємось такою високою оцінкою нашого уряду. Крім цього, у знак визнання заслуг воїнів, населення Харкова, він отримав ще й народне звання «Залізобетонний Харків». Я б ще додала: «Незламний», «Непотоплюваний».

Від мешканців Київського району висловлюю щиру подяку також Нелі Василівні Казанжиєвій – голові адміністрації Київського району, а також її заступнику Володимиру Вікторовичу Івлеву за їх увагу до людей, постачання продуктових наборів та надання допомоги в тяжкий час (розвозили гарячу їжу по домівкам, ковдри, матраци – до підвалів).

Бо віримо в це вперто, достеменно!