Центральна міська бібліотека ім. В. Г. Бєлінського добре відома не тільки харків’янам, а й і чисельним друзям і шанувальникам з різних областей України та за кордону. Читачі та гості бібліотеки добре пам’ятають літературні вечори, презентації, фестивалі, конкурси, театральні зустрічі, музичні концертні програми, які постійно готували та проводили працівники бібліотеки. Бібліотека була творчим майданчиком для творчої еліти нашого міста, для визнаних літераторів і для авторів-початківців.

Війна зруйнувала все – і нашу цікаву роботу, і наші творчі плани… Але ми мусимо і в таких умовах працювати для наших читачів, знайомити їх з новими книжками, з цікавими авторами, підтримувати та допомагати в ці страшні часи. Закарпаття стало для нас тимчасовою домівкою, протягнуло руку допомоги, підставило своє дружнє плече.

Головним помічником та порадником став заступник голови Закарпатської обласної організації Національної спілки письменників України Василь Петрович Густі, який допоміг нам провести наш щорічний літературний конкурс «Людина. Доля. Епоха.» та очолював журі конкурсу.

Василь Петрович народився в селі Королево на Виноградівщині. У 1977 році закінчив філологічний факультет УжДУ. Багато років очолював Закарпатську обласну організацію Національної спілки письменників України. Василь Петрович заслужений працівник культури України, лауреат Всеукраїнської премії ім. Зореслава, обласних літературних премій ім. Д. Вакарова, ім. Ф. Потушняка, журналістської премії ім. М. Бабидорича. У 2016 році Василь Петрович був нагороджений Почесним знаком «За розвиток Закарпаття».

А ще Василь Петрович добра і щира людина, яка прагне допомогти, підтримати, надати слушну пораду. Після проведення літературного конкурсу «Людина. Доля. Епоха.» в нас була цікава спільна творча робота – ми разом з Василем Петровичем готували і проводили багато цікавих заходів.

Одного дня Василь Петрович подарував мені свою збірку поезій «Світанок у День Анни», яка стала для мене справжнім відкриттям. Його прозора лірика – легка, як павутинка бабиного літа, пронизує простір, нагадує, що, попри всі гострі кути, життя сповнене спокійної гармонії, збагнути яку неможливо.

У переддень святої Анни – 22 грудня – найдовша ніч у році. Вона, неначе завершує кальварію страждань, тривог, відчуття приреченості і дарує почуття Віри й Надії, відродження, продовження життєвої дороги у сяйві Любові. Василь Петрович щиро вірить в нашу Перемогу і в те, що наша життєва дорога буде широкою та світлою, під мирним синім небом та золотими ланами навколо.

 

***

Отче наш! Незримий, але сущий,

Да святиться імено Твоє!

Як сьогодні, так у дні грядущі

Твоя воля нам снаги дає.

Дай нам хліба для душі і тіла,

Відпусти борги, прости гріхи,

 

Щоби ми душею не зміліли,

А чуття не рвали береги.

Господи! Врятуй, щоб, як спокуса,

Не затьмарив розум злий порив,

Щоб від нас й на мить не відвернувся

Світ добра, який Ти сотворив.

В час біди не полиши нас, Боже,

Дай нам сили встати із колін.

Віра в Твою милість допоможе

Бути нездоланними. Амінь!

Світанок у День Анни

В День Анни – світанок дитинно-цнотливий,

Як усміх у сні – непорочно-щасливий.

Торкнулось крилом лебединим кохання –

В душі стрепенулось щемливе жадання.

В День Анни – світанок – розтулені губи,

І дотик жаданий і радісно-любий,

Обійми гарячі – такі довгождані,

Які лиш бувають у миті світання.

В День Анни – світанок, як пуп’янки ніжні

Підсніжників, що, мов дитя, білосніжні.

Від леготу їх пелюстки оживають

І всесвіт росинками щастя вкривають.

В День Анни світанок такий загадковий,

Як спів водограю волосся шовковий,

І спрага, яку вгамувати не можна,

Бо мить неповторна в пору оту кожна.

В День Анни – світанок, неначе зернина,

З якої зростає омріяна днина.

Про неї сказати не гоже уголос –

У тиші любові її злото колос.

 

***

На місце своє все поволі стає:

Ріка, що нестримними хвилями б’є,

Гроза, що громами січе все навкруг,

І недруг заклятий, і праведний друг.

Той вождь, що планету усю потрясав,

Без влади – пігмеєм поволеньки став.

Поволі, тихенько, без сили і тиску

І гасло гучне стає мишачим писком.

За всім цим не жаль. Так Писання велить:

Величне й велике – все час спопелить.

 

Рабом неминучості щоби не стати,

Не даймо коханню поволі згасати.

Не даймо себе в павутиння трутизни

Й за святом душі тиху справити тризну,

Себе ж віддати суму й розпачу в найми.

Не даймо згасати коханню. Не даймо!..

 

***

Йдучи за долі віщим гласом,

Збагнув я істину таку –

Не все змивають хвилі часу,

Життя ж не пишуть на піску.

Воно паде зерном у пам'ять

Із дня у день, із року в рік.

Життя – урок, в якім пізнав я

І пізнаю – цей світ і вік.