«За покликом душі і серця»

 

Щорічний літературний конкурс, що проводить наша бібліотека з 2011 року, дарує цікаві зустрічі з талановитими літераторами – відкриває нові імена, знайомить з новими творами вже добре відомих авторів. Але найцікавішою номінацією в нашому літературному конкурсі була і залишається дитяча номінація «Світ у дитячих руках». Саме завдяки першим надісланим дитячим творам літературний конкурс «Людина. Доля. Епоха.» і відбувся в цьому році. Ми все ж знайшли можливість провести наш конкурс і надали можливість обдарованим українцям представити на розгляд журі свої твори.

Сьогодні ми знайомимо читачів Центральної міської бібліотеки ім. В. Г. Бєлінського з чудовими творами переможця літературного конкурсу в номінації «Світ у дитячих руках» Максима Смовського.

Талановитий хлопчик живе в місті Остер Чернігівської області, навчається в шостому класі Остерської ЗОШ ім. Ю. Збанацького, з великим бажанням відвідує заняття творчого гуртка «Диво калинове», а ще Максим дуже гарно малює і за участь у виставці дитячих малюнків до дня Незалежності України «Україна – очима і серцями юних художників», що проходила в Ужгороді в залі Закарпатського обласного художнього музею ім. Й. Бокшая, був нагороджений почесною грамотою.

Ми бажаємо Максимчику міцного здоров’я, жити та навчатися під мирним небом, розвивати літературні та художні здібності та брати участь в чисельних конкурсах і фестивалях, що неодмінно буде проводити наша бібліотека. 

 

 

На серці - біль, а у душі - тривога,

Ми ( діти України ) просим Бога,

Щоб закінчилась люта і страшна війна,

Ми хочем жити для любові і добра,

Ми хочемо скоріш піти до школи...

Ми хочемо навчатись як ніколи...

Та в наше звичне і розмірене життя

Ввірвалась найжорстокіша війна.

Забрали спокій ви дітей Вкраїни,

Та перед ворогом не станем на коліна.

Ми вболіваємо за кожного солдата...

Чийогось батька, сина, брата,

За кожного, хто з ворогом в бою

Боронить землю Праведну Свою,

За хлопців, що ідуть відважно в бій

І захищають край ...Найкращий...Свій.

Спасибі, Рідні, і уклін Вам до землі

За силу волі, стійкість на війні.

Ми віримо, що перемоги час

Не забариться. Рідні, віримо у Вас!

Хай Божа ласка Вас підтримує в бою.

Солдате, воїне, я так тебе люблю.

Ми - переможемо, всі віримо в це нині!

Слава Героям! Слава Україні!

27.02.2022

 

 

Наймогутніше слово - рідне,

Таке ніжне, ласкаве, привітне.

В ньому сила і велич роду,

Все багатство та доля народу.

В слові - дух - незборимо величний,

В ньому схований код споконвічний,

Колискова матусі і тата,

Гостра й праведна думка крилата,

Лепетання дитини, ніжний спів солов'я - 

Все в собі поєднала рідна мова моя.

Бережімо! Плекаймо і шануймо її!

Об'єднаймося, браття, для любові й краси,

Хай навколо засяє діамантом вона.

Наша мова - безцінна! Найкраща! Свята!

 

 

У славному містечку України

Вона на світ з'явилася тоді,

Коли мела хурделиця, співала хуртовина,

Й земля була закутана в сніги.

 

І нарекли Ларисою маленьку,

Та вдома звали Лесею усі,

Сім'я була у неї чималенька,

Брати та сестри й люблячі батьки.

 

В чотири рочки вміла вже читати,

А в дев'ять - написала перший вірш,

З Михайликом обожнювала грати

І якось щиро відчувала чужий біль.

 

Обдарування мала ще музичне,

А також вміла гарно вишивать…

Але найбільше - полюбила вірші,

Так вдало могла рими підкорять.

 

Але, мабуть, так вирішила доля

Й тяжка хвороба в тіло увірвалась…

Та Леся не корилась тому болю,

По-чоловічому упевнено трималась.

 

І попри біль створила так багато:

Сто ніжних віршів й два десятки драм,

Які летіли в світ, як ластів'ята,

І входили в літератури світлий храм.

 

Перекладала твори… і писала

Крізь невимовний біль вперед ішла…

Не зупинялась. Не корилась. Не вагалась.

Не випускала із руки пера.

 

Замріяна...Залюблена...Закохана…

У світ навколо, у саме життя…

Хай на вустах у кожного вкраїнця

Молитва буде й Лесине ім'я.

 

 

На позиції стояв солдат,

Він до ранку має чергувати,

У руці хлопчини – автомат,

Вдома – посивіла мати.

 

Чи він мріяв молодість свою

Провести ось так  в сирих окопах?

Повноліття стріти у бою?

Про таке не пишуть в гороскопах,

 

Про таке не мрієш уві сні,

Про таке лиш згодом згадуєш потому,

Автомат в хлопчини у руці,

В мріях – лиш повернення додому.

 

Звісно, він, як більшість, патріот,

Й землю свою любить до нестями,

Але так чомусь йому в цей час

Хочеться тулитися до мами.

 

Ви не звинувачуйте його,

Просто хлопцю тільки вісімнадцять,

Серед болю, крові і жалю

Він зуміє страху не піддаться.

 

Досвід, звісно, не прийшов одразу,

Були сльози навіть в хлопчака,

Та зумів себе він пересилить,

Щоб не дрогнула  при пострілі  рука.

 

Всю війну пройшов він до кінця,

Перебачив у житті чимало,

В крицю обернулася душа,

Наче сталь, загартувалась вправно.

 

Вже нічого хлопець не боїться,

Але в снах він мріє про одне:

Хай ніколи жах не повториться,

Слово «Мир» навік-віків Святе.

 

 

Вранці всіх нас розбудив снаряд,

Постріли лунали зовсім поряд,

Враз душа зірвалася до п’ят,

Й серце огорнув нестримний холод.

 

Звик я завжди вранці прокидатись

Від обіймів татуся і мами.

Що ж ти робиш, болісна війна,

Із дитячими невинними серцями.

 

Все життя такий разючий ранок

Поділив на «до» і «після» вмить,

Тато -  на війні, а в мене й мами

Серце щохвилиноньки болить.

 

Звісно, вірю, що солдати наші

Мужністю здолають ворогів,

Закурличе в небі як на свято

Тисяча крилатих журавлів.

 

 

По полю йшли прабабця і онук,

Навколо пахло стиглими житами,

Одна рука – скоцюрблена від мук,

А друга – ніжна, наче дотик мами.

 

Отак вони ішли. Буяло літо,

Усе навколо пахло у житах.

І раптом хлопчик в любої прабабці

Побачив гіркі сльози на очах 

І запитав: « Чому сумуєш, рідна,

Ви подивіться – поряд же краса,

Блакитне небо, золотисте жито

І в джерелі цілющая вода!»

 

Утерла сльози згорблена бабуся:

«Згадалась якось молодість моя,

Повір, онучку, зовсім ще недавно

Від голоду стогнала ця земля».

 

І задивилася старесенька на поле,

Згадала п’ятеро спіленьких колосків…

І тата, що за ці святі зернини

Отримав десять років таборів.

Згадала сиву матір, сестру, брата,

Згадала їхні зморені тіла

І мовила: «Хай завжди в цілім світі

Засіяні колишуться поля!

Пройдуть роки, мене не стане, любий,

Та пам'ять, вірю, житиме в тобі.

Хай наш народ щасливим врешті буде,

І хліб хай завжди буде на столі!»

                      ...

По полю йшли прабабця і онук.

Два покоління – дві незвичні долі.

І колоски тягнулися до рук

На широчезному 

            засіяному 

                           полі…

 

 

Стояла дівчинка – замріяна, весела,

Бо впевнена: попереду життя.

Душа її тоді була щаслива,

Бо вірила в одвічні чудеса.

 

Вона, як чайка, линула у даль,

До сонечка, що обпікає крила… 

Хвороба  ж серцю принесла печаль

Й дитячу душу болем отруїла.

 

Та не змогла хвороба подолать

Незламний дух, як криця – силу волі.

Й хоча все тіло рвалося від мук,

Вона ніколи не корилась долі.   

 

Стояла Леся – тиха і смутна,

Але не скорена життєвими вітрами…

Душа її так прагнула тепла…

І Лесин дух навіки поміж нами!

 

 

Сьогодні я на озері побачив 

Прекрасних лебедів – божественних птахів,

Я Богу дякував, що зовсім випадково

Таку красу на озері зустрів.

 

Вони мене ні краплі не злякались

І недалечко тихо пропливли,

Неначе янголи тихесенько купались

В обіймах чистої джерельної води.

 

Я мовчки споглядав...Мабуть, людина,

На щастя, горя їм не принесла…

Прекрасні лебеді порозправляли крила

І полетіли в білі небеса.

 

Птахи ці ніжні, як хмаринки в небі,

В коханні вірні й чисті у душі,

Таку красу створив Господь на світі

Як символ ніжності, тепла і доброти!

 

 

Матусю, тобі лист я напишу,

Хай він на фронті, рідна, зігріває,

Тебе безмежно, мамочко, люблю,

Не кожен на землі таку матусю має.

 

Пишаюся тобою! На війну

Пішла ти, рідна, з власного бажання,

Бо любиш Україноньку свою

Й бажаєш миру їй та процвітання.

 

Повір, матусю рідна, як ніхто

Тебе з війни додому я чекаю,

З тобою ми пограємось в лото

Або підемо в парк: як забажаєш.

 

Я знаю: тяжко на війні тобі,

Бо ти у мене ніжна і вразлива,

Та знай: удома, в рідній стороні,

Тебе чекає любляча дитина.

 

Я мрію: скоро будеш вдома ти,

За стіл великий сяде вся родина,

Мине війна, і обіймуть батьки

Свого єдиного дорослого вже сина.

 

 

Тато! Сьогодні день – особливий, 

Насипало снігу зрання,

Це в місто моє увірвалась

Холодна морозна зима.

 

Тож спати мені не хотілось,

Санчата налагодив вмить,

На вулицю вибіг миттєво

Санчата свої «розігріть».

 

Навколо поглянув – як гарно,

Виблискує все в білизні,

А потім –  враз стало так тяжко

На серці, рідненький, мені.

 

Згадав, як торік на санчатах

Ми мчали з крутої гори,

Допоки… у нас на Вкраїні 

Не знали страшної війни.

 

А зараз ти, мабуть, в окопі,

У холоді, татко, сидиш…

Не знаю, можливо, голодний,

Не знаю, чи, рідненький, спиш…

 

Тож вибач, татусь, що радію

Пухнастій красуні-зимі,

Я вірю, що скоро настане

Мир на священній землі

 

І швидко з тобою на санках

Помчимо тоді ми з гори…

На жаль, не забудеться горе

І болем ридатимуть сни.

 

Та я тебе, тато, любов’ю 

Зігрію на мирній землі

Й молитиму Бога, щоб більше

НА СВІТІ НЕ ЗНАЛИ ВІЙНИ!

 

 

Здається, все як завжди: смачний тортик

Й застелена новенька скатертинка,

На вікнах – незвичайний візерунок,

А у кутку красується ялинка.

 

Здається, все як завжди…Але тата

Сьогодні з нами за столом нема,

Бо на Вкраїні йде жорстока, люта,

Несправедлива і страшна війна.

 

Ми Новий Рік так любимо із братом,

Та цього року в хаті сумно всім.

Рідненький, милий, найдорожчий тато,

Я так пишаюсь подвигом твоїм.

 

Ти на війну пішов як доброволець,

Від ворогів щоб край свій захищать,

А як не хочеться мені із братом

Цей Новий Рік без тебе зустрічать.

 

Але обов’язок – велика сила

І до кінця ти будеш на війні,

А ми із братом щиро, тато, вірим:

Наступний рік зустрінем разом ми.

 

 

Я жив, як всі звичайні діти,

Ходив до школи, вчив уроки, 

Повірте, що частенько рідним 

Я завдавав зрання мороки. 

Тож як прийшло тепленьке літо

Й канікули настали в школі

Мене в село батьки відвезли 

До дідуся мого Миколи.

І хоч він був стареньким дідом, 

Його в селі всі цінували, 

За те, що чесним був і щирим 

Любили й, звісно, поважали. 

Професію мав дід чудову, 

У лісі був він головним, 

Любив дерева і тваринок, 

Бо із дитинства був не злим. 

Тож я зрадів: тепер щорання

До лісу гайда з дідусем,

Із вітром влаштував змагання, 

Вже посадив осику, клен. 

В деревах став я розбиратись,

Мені здається, що вони 

До кожного з нас промовляють

Й остерігають від біди. 

А деякі із них лікують, 

Людині силу віддають. 

А як же гарно у лісочку 

Вони на волі всі ростуть. … 

Та серед цих дерев старезних

Найбільше полюбив одне,

Це дерево було кремезне, 

Хоча знеможене й старе. 

Це – дуб, могутністю своєю 

Моє серденько полонив. 

До нього я щодня підходив

І заповітне щось просив.

Та якось з дідусем уранці

Як завжди йшли до лісу ми, 

Моє серденько калатало 

В передчутті, мабуть, біди.

Почули пилку і одразу 

Побігли в нетрі лісу ми, 

Але, на жаль, не врятували,

Лежали спиляні дуби. 

І серед них мій дуб могутній, 

Цей справжній велетень лісів, 

І він нас з дідом ніби й справді

Про допомогу попросив. 

Я плакав вперше так сердечно, 

Було так деревце шкодА,

Лише пеньок собі лишився.

Як піднялась у них рука?!

Я тижнями сидів понурий 

І вже до лісу не ходив, 

Добув канікули у діда,

Сумний у місто від'їздив.

Писав листи затІм дідУсю, 

Але про ліс вже не питав, 

Так тяжко горе це у лісі 

Своїм єством переживав. 

Та час лікує, кажуть, рани,

Тож навесні я знов в село

До дідуся, його романи 

Про ліс я слухав як кіно. 

Тоді дідусь мені промовив:

Є, любий, там тобі сюрприз.

І вже на ранок із дідусем 

Пішли в мій рідний пишний ліс. 

Коли я підійшов поближче,

Там, де колись пишався дуб, 

Побачив, що пагінчик вправно 

У зелені розправив чуб. 

Дідусь промовив: "Відродився 

Дубок для тебе, хлопчик мій,

І ти його тепер любов'ю,

Онучку рідний, обігрій. 

Піклуйся щиро і розправить

Дубочок гілочки свої, 

Дерева здавна називають 

Легенями на цій землі. … 

Минуло часу так багато, 

А я щоразу навесні 

До лісу, де мій дуб завзято

До мене тягне гілочки. 

Нема вже дідуся на світі, 

Та він завжди в моїй душі,

Бо він навчив мене любити

Природи ніжні пагінці. 

І цю любов до лісу дітям 

Прищеплюю, як можу, я 

Дерева – то землі багатство, 

Ви пам'ятайте це щодня!

 

 

Моя Україна – безмежні поля,

Моя Україна – родюча земля,

Річки і озера, ліси і луги, 

Моєї Десни чарівні береги.

Тут мама і тато –  найкращі у світі,

Хмаринки, що линуть в небесній блакиті,

Найкращеє все, бо вродився тут я, 

Квітуча й гостинна вкраїнська земля. 

Й куди б " не занесла" доля мене, 

Назавжди тут серце лишиться моє,

Моя Україна, ненько Свята,

Такої як Ти більш на світі нема.