Народилась і живу у Харкові. Жінка. Дочка. Сестра. Дружина. Мати. Бабуся. Подруга. Літераторка. Зараз, як і до війни, працюю в КЗ «Обласний організаційно-методичний центр культури і мистецтва» провідним методистом. До 24 лютого 2022 р. допомагала різним творчім особистостям показувати свої витвори  харків’янам у виставочних залах Центру Культури. Зараз  пакую гуманітарку для містян. 

Про мене по «означеним  поняттям».

Тут що сказати? Я жінка. Народилась і живу вже 60 років в Україні, а саме у  прекрасному, неоднозначному українському місті Харків. Люблю це  величне місто одинаків інтелектуалів, торговців, студентів, художників , письменників, пенсіонерів, футбольних фанатів  та …голубів  перед Покровським собором. Жінкою, само по собі, бути не просто у  будь якому місті цього світу. Колись жалкувала, що не народилась чоловіком.  Зараз не жалкую. Чоловіком у цьому світі бути теж не переливки. 

Усьому найсвітлішому у житті та людяності у своєму серці завдячую  мамі та бабусі.  Жінкам, які  гарно зробили свою величну жіночу роботу, покладену на них долею. Без скарження  йшли вони через жахіття революції, громадянської війни,  трьох голодоморів, сталінських «колосків», страшної світової війни, перебудови радянського світу.   Вони народили, зберегли  та виростили  гарних  достойних дітей, дождали онуків та пішли на той світ.  Їх звали Марія та Віра. Вони  не схибили своїх імен.  Батько мій - то  сумні спогади. Людина великого інтелекту та слабкого духу.  Пам’ятаю  їх з вдячністю та любов’ю. Іноді, по ночах, за ними сумую.  Без їх живої  любові.

Молодша. Та завжди чомусь була за старшу. Так склалося. Присутність у життя брата дозволила навчитись ділитись «цукерками» з іншим.  Ми друзі дотепер.  Брата звуть Ігор.

Дружина 

На цей момент 42 роки у шлюбі з одним чоловіком на ім’я Іван.  Моє прізвище зараз належало йому.  На мій погляд воно красиве. Думаю, подробиці тут зайві.  Чи таке можливо  зараз серед чоловіків і жінок? Кому буде цікаво,  потеревенимо колись   сам на сам за кавою.

Мати

Це найсвітліша  сторінка мого життя!  Мої «головні книжечки»  звуться    Марія та Олександра. Частенько я їх питаюсь – чи не дуже вони на мене скаржаться, що пустила їх у цей «дурдом та хаос » під назвою життя. Кажуть, що ні. Я їм вірю. Ми  усі троє великі  подруги. Зараз розлучені цією клятою  війною. Та ми сильні, бо в наших жилах  тече кров Марії та Віри. Пообіцяли один одому зустрітися.

О! Тут  мене треба тримати! Бо як розійдусь… не спинити! Тому  напишу лише вік та ім’я: Ілля - зараз 6 років, Владислав,  зараз 9 років, Даніїл , зараз 13 років, Олексій , зараз 16 років. Дай їм, бог мій, щастя. Хай усі таланти, що у них вкладені життям, збагатять це  життя радістю.

В мене не багато друзів. Знайомих багато. Кожна людина у моєму життя, яка дозволила мені називати себе другом, то «дорогоцінне каміння». То велика коштовність та  честь. У них різні імена, жіночі та чоловічі. Вони зараз розкидані по світу. Хто в Америці, хто в Ізраїлі, хто у Чехії, хто у Німеччині, хто у Польщі, хто на Західній Україні, хто  на передовій. Мало лишилось у Харкові. Клята війна. Вони «живі герої» моїх віршованих думок та  написаних історій. Без них  слово  «читач»  ніколи б не з’явились у  моєму житті. Мої друзі мене надихають, заставляють, наставляють, штовхають до  білого паперу та  олівця. Я їх перших мучу «творчими опусами» літераторки. Я щаслива їх дружбою. Сподіваюсь на нові зустрічі.  

І, нарешті. Про «роль» яка моїй невгамовній особистості подобається найбільше: літераторка. Чому літераторка? Бо, як для мене, письменник то щось величне та впливове.  А я лише складаю з літер  слова та речення. З надією, що може ті слова комусь стануть у  користь: відволічуть від  власних думок, допоможуть знайти відповіді на якісь важливі для душі питання, підштовхнуть до дій, доторкнуться до серця, нагадають  про щось  важливе, надихнуть подзвонити  комусь важливому… може трохи та й звеселять. 

Творів в мене не багато. Пишу і вірші і прозу. Друкувалась у літературному альманасі «Я – жінка…», у журналі «Березоль», у збірці видавництва «Смолоскип». Перемагала у 2-х літературних конкурсах «Людина. Доля. Епоха», організованих Центральною міською бібліотекою ім. В. Г. Бєлінського та у творчому конкурсі «Жіночі усмішки» Міжнародного жіночого клубу духовного спілкування «Лада».

На писання мене благословив Сергі́й Семе́нович Іваню́к (літературний псевдонім – Сергій Оксéник; 8 січня 1952, Миколаїв – 26 квітня 2018, (Київ) український письменник,літературознавець, журналіст, критик і перекладач, кандидат філологічних наук, один із відроджувачів і ректор Національного університету «Києво-Могилянська академія», доцент кафедри літературознавства.

Він охрестив мене «цікавою жіночкою» на практичному занятті курсу письменницької майстерності у Харкові, де я навчалась. Курс зібрала Litosvita навесні 2017 р. 

Зустріч, про яку Сергій Іванюк мабуть забув зразу, як тільки сів у поїзд Харків - Київ, для мене стала дивовижною. Це короткочасне спілкування з великим мудрим Вчителем змінило мій буденний світ, надало сили для здійснення давньої дитячої мрії. Воно відкрило для мене нове понеділкочислення. Бо я народилась у понеділок.  

Коли  я прочитала йому своє оповідання «Старе радіво» та, сором’язливо, спитала, чи можна мені писати до людей, бо НАПИСАНЕ СЛОВО, то велика відповідальність?  Він сказав, що «не тільки можна, а й потрібно, бо тобі є що сказати людям». Я йому  повірила. Та, тільки, як що  чесно… лінуюсь писати. Бо треба писати тільки про важливе. А писання ради писання мене, особисто не надихає.  

З повагою і вдячністю до тих, хто дочитав.

Олена Бондарчук. Харків. Серпень. 2022 р. Зараз в Україні війна. Перемоги нам.

 

 

Мене вкусила божа тварюка! Не знаю ні її ім’я, ні по-батькові, ні назви латиною. Ця божа кровожерлива істота спотворила мої прекрасні, хоч, і не від вух, ноги. Проповзла по них, як бульдозер по новій дорозі, лишивши великі червоні плями на шкірі – свідчення своєї кривавої вдалої вечері. Шкіра нестерпно свербіла й пекла від її отрути. Один, два, три …. двадцять плям! Ото побенкетувала! Коли? Навіть не почула! Так мені, скаженій юродивій, і треба! Це помста дурепі за втрачену можливість щастя, за повільність, за недовіру. Миттєва помста за те, що клятий вантаж «життєвого досвіду», жах відмови й осміяння зробив з мене «машину», не спроможну відгукнутись на голос серця. 

 

Раптом несподівано поцілувала, а потім зрадила … заховалась у наметі, втекла, як мала дитина. Зрадила «Нас» на самому початку! «Ми» тільки спромоглось видряпатись з підсвідомості, щоб нарешті побачити світло життя, народити хвилини кохання, вберегти красу й радість серед вічної нескінченої війни між  Ним и Нею! Я ж, слабке створіння Всесвіту, заштовхала його назад у власну горлянку, залізла у намет, застібнула вхід, кофтину, спальний мішок і ще й голову під подушку вперла!

 

Очі! Які очі! Які очі?

Обличчя навіть не видно! Самі очі! А у тих очах заховалося усе безхмарне голубе небо. Те саме небо, на яке з цікавістю дивиться втомлена людина, з вдячністю - радісна, з надією - знесилена. Та сила, що вибрала його очі, щоб споглядати світ, йому, мабуть, ще не підвладна. Він такий молодий! А якщо вже підвладна? 

 

- Тут є твоя дівчина?

- Ні. Я один. Я і гітара…

 

Так мені й треба! Хай сверблять ці трекляті ноги, що раптово чомусь застигли біля пекучого полум’я нічної ватри. Як та ватра маякувала коханню серед темряви своїми гарячими чуттєвими спалахами. Ніч, повний місяць колом коло вороте, ллє світло, допомагає невгамовному вогню, щоб бачила як він не знаходить собі місця, не заспокоюється. Іде кудись, потім повертається, обнімає різних дівчат, що стоять біля ватри і слухають як Ми співаємо… 

 

Летіла зозуля через мою хату

Сіла на калині 

Та й стала кувати

 

Козак має жінку  А я полюбила… 

Прийшов козаченько до дівчини в гості…

 

Розкололось серце на дві половини! 

 

Йому мабуть пік та свербів отой денний несподіваний поцілунок, отой  мій ніжний доторк до його гарячого вільного тіла. Пік, як пече зараз отрута божої комахи на моїй шкірі. Вогонь ватри то вщухав, то здригався. Він протягував у молитві до чорного неба свої гарячі гнучкі полум’яні руки. Барабани гупали. Бубен доганяв. Вітер, щирий друг та порадник, робив усе можливе, щоб вогонь та подих кохання, що завітало на світло ватри, нікуди не зникали. Вітер той приносив з пагорба запах чебрецю, відштовхував чорні потворні нічні хмари від кола місяця. 

Він співав.  

Стояв навпроти.

Тонкий, стрункий, мов виклик перекрученим гілкам дерев, що за його спиною. Біла, розшита голубою ниткою сорочка.

 

- Чи сам купував? 

- Чи чийсь подарунок? 

- Про що думаю? 

- Мені що до того? 

 

Думала про дурниці, щоб самій не померти від отрути кохання. 

Живе доторкнулось до живого!

Мені здалось, що той раптовий доторк до іншого чоловіка зцілить мене, дозволить вижити, бо моє власне кохання проміняв інший на гроші.

Душа моя повільно вмирала від того. 

 

- Дурна!

- Думаю лише про себе. 

- Не спитала дозволу! 

- Та хіба ж на це потрібен дозвіл? 

 

Очі! Які очі!Які очі? Чи хтось ще тут розумів яка за ними Сила? 

Очі - птахи! 

Повіки намагались вдержати вогонь, що буде палити дівочі серця на вугілля. Та то все ви, повіки, робите марно! Він саме для того й прийшов у цей світ, щоб запалювати дівочі серця коханням. Та чи зрозуміють то є дівчата? Жінки – власниці. Зрідка роблять з малого велике, зазвичай – навпаки. З великого вичавлюють малого. Щоб це зрозуміти, йому треба буде прожити ціле життя. Дай боже йому вистояти, залишитись тим великим, яким народився. Навіщо доторкнулась ? 

 

Барабани гупали, бубен доганяв. Серце піймало ритм. Заплющила очі. Наче мені двадцять!

- Чи хочу знов у двадцять? 

- Ні! Долоня б’є об долоню.

- Ні! Тут і зараз танцюю.

- Ні. Руки мої - крила. 

Хіба у двадцять розгледіла б його талан? У двадцять хочеться тільки гарячих обійм, ласкавих слів після невгамовного палкого сексу. У двадцять мріється - як би привласнити те, що повинно належати усьому світу. 

Він співав. 

Двадцятирічні пригарні дівочі личка манливо виблискували очами у темряві. 

Він співав. Спокушав та зачаровував. Бавився своєю владою над дівочими надіями.

- Спокуси мене…

- Спокуси мене! 

 

Дівчата й хлопці підходили до ватри, створювали коло.

Руки, що обіймають – створене коло. Повний місяць над нашими головами –створене коло. Ватра, обкладена камінням - створене коло.

Не знаходила собі місця. То підводилась, то ходила, то танцювала, то співала. 

Він не знаходив собі місця. 

То йшов, то повертався, то ходив по колу навкруги ватри. 

 

- Я ходив … 

- Знов … повернувся. 

- В мене є вино з кульбабок. Сама зробила.

- Скуштуєш? 

- Рей Бредбері? 

- Так. Мій улюблений письменник. 

- Хіба що трохи. 

- Зовсім трохи.  

- Смачно. Солодко. 

Вперто долала силу, що заставляла мене підняти руку, доторкнутись до спини, що так близько. Штовхала сісти поруч, покласти голову на гостре плече та завмерти так до самого світанку.

Сила та, з надією, шепотіла 

- Кажи, кажи, КАЖИ зараз йому … бо час! 

- Чекала тут саме на тебе.

- Виглядала серед темряви. 

- Так тобі рада.

Як могла зрадити той тихий шепіт кохання?

Кохання так працювало для мене з самого ранку, щоб  його не прокляла. Кохання  привело мене на пагорб, щоб почула оголошення та пішла на майстер клас. 

Кохання годину тусувало та крутило різних людей на тому дійстві, щоб ми опинились поруч. Кохання моїми губами доторкнулось до його шиї.  Кохання перенесло ватру саме у це місце. Кохання викотило повний місяць та тримало вітром нічні хмари. Кохання  привело мене напередодні у крамницю, де купила собі оцю красиву пудрову сукню. Кохання  не давало нікому сісти поруч зі мною, щоб місце біля було вільним саме для нього !

- Геть, не вірю тобі більше! 

 

Мої руки тільки танцюють. Голос пірнає у слово море і геть, геть, геть… летить, спочатку до місяця, потім далі … у безмежний  Всесвіт де задумане те треклятопрекрасне кохання.

 

Злякалась свого віку. Злякалась його віку. Злякалась відкрити йому його таємницю. Злякалась, що не зрозуміє. Посміється, як сміявся отой інший напередодні…

Мене зрадили!

Я зрадила! Продали за «три копійки»!

Так мені й треба, бо дурна. Ба вірю у примару.

 

У холодному наметі, застебнута на усі ґудзики, я - зраджена зрадниця, картала себе, що не дала коханню ще одного шансу. Що не пішла за покликом вогника цигарки, не сіла поряд, не сказала слів, які кохання нашіптувало мені увесь вечір. Не передала дарунок, що кохання йому приготувало за якісь його втрати чи перемоги. 

Кохання просило простити!

Кохання так хотіло, щоб мої губи, що пізнали горе втрати та тепло його чоловічого тіла, шепотіли  саме до нього у нічній темряві де не існує ні віку, ні досвіту, ні образ, ні сліз, ні дорікань, ні поразок, тихі слова до його серця. 

 

- З цього дня, радість моя, ти вже не один. І ніколи тепер не будеш один. Тебе єдиного поміж багатьох, що сидять зараз біля нічної ватри, обрало Диво. Воно не залишить тебе на твоїх шляхах до скону. Йому нічого від тебе не потрібно, окрім довіри. Не вагайся. Не зважай. Не сумнівайся. Не витрачай час на марне очікування. Дій за покликом свого талану.

Вогонь його цигарки загасав та спалахував, загасав та спалахував. 

 

Вогник той, маленька невгамовна часточка вогню нічної полум’яної ватри, спокусив іншу жінку. Бачила як вона підійшла, щось казала. Він пішов з нею. Вони розчинились у нічній темряві.

Йому там шепотіли інші слова. 

Та той  інший шепіт вже нічого не змінить у його долі, посвяченій моїм Дивним поцілунком звільненого від страждань кохання. 

 

Ранок настав сподіванно. 

Подруги казали, що бачили як він зустрів світанок, привітав Сонце.

 

Кохання пробач мені зраду.

Пробач того, хто проміняв тебе й мене на гроші.

Кохання моє, ти мене не зрадило. 

Ти мене підхопило, коли майже впала. 

Там, біля нічної ватри із усіх сил намагалась відгукнулись голосу твоєму!

Злякалась! 

Вибач!

Твої слова не пролунали для нього.

Та вони вже існують для нього у Всесвіті.

Ти його збережеш, знаю!

Дай Нам силу не зрадити Тебе. 

Будь поруч. 

Вір в «НАС».

 

Тобі і Йому вдячна… до скону! 

Вдячна й тому, Іншому.

 

Історію ДВОХ не зрозуміти мільярдам.