Живе в Чугуєві талановита жінка, викладає в школі рідну мову та літературу, а ще вона пише чудові оповідання про чарівну українську природу. Катерина Бойко закохана в рідну Чугуївщину, щиро вірить в те, що цілющі сили природи допоможуть нам встояти, перемогти, відродити нашу чарівну країну.

 

 

 

 

Такий вислів став для мене відкриттям. Потім почав розмірковувати.

Риби йдуть на нерест із глибин океану за тисячі кілометрів, туди, де вони з'явилися на світ, у річках, озерах, інколи ледве помітних на карті. 

Камені можуть рухатися самі по собі. Є фотографії слідів, полишених багатотонними валунами на піску. Таке відбувається у Долині Смерті в американському штаті Каліфорнія.

Звірі також довго шукають і все-таки знаходять «своє» місце. Існує прислів'я: «Людина шукає де краще, а риба – де глибше».

Захотілося дізнатися, чи знайду я таке місце на Землі, де почуватимусь як удома.

І мандрівка, довга, багаторічна , розпочалася.

Спочатку обійшов місто, фотографуючи будинки і дерева біля них. Зовсім іншим висвітилося рідне місто перед об'єктивом фотоапарату. Ніби оживало, намагалось передати свою історію, адже заснували його ще в 1638 році. До наших днів збереглися будівлі 19 століття. Старовинні будинки охороняють дерева, котрим вже більше ста років. На фотографіях можна побачити віковічне місто-дерево, древнє слобожанське місто.

А потім покликали в дорогу ліси… Кілометри доріг лягли під ноги. Ліси зцілюють серце, заколисують змучену самотністю душу, дарують надію, зміцнюють віру, напуваючи джерельною водою. Після мандрівок по лісах ти бачиш світ яскравим, різнокольоровим і прокидається бажання жити на повне серце.

Дорога привела тебе до місця, де дві річки зливалися воєдино. А кожна з цих річок мала цілу мережу приток. Лісові джерела живили ручаї, великі й малі, котрі утворювали річечки, озерця…

Ці лісові озерця, видовжені, круглі, глибокі й наче калюжки виблискували серед лісових хащів, через які тільки звірі могли пройти своїми стежками. Колючі зарості ожини, терну, жостера, глоду не пускали у глиб лісу. Тобі довелося побачити тільки перший кордон, а що далі – невідомо.

Звірини тут сила-силенна. У повітрі, під корою повалених дерев, у воді – всюди вирує життя: клекоче, шурхотить, ниряє, змахує крильми, шугає у високості…

Птаства – хмари, риба в озерах плещеться, комашні, мишви всякої – незлічено. А бобри, ондатри, видри створюють свої поселення. Але володарями, непомітними на перший погляд, тут були змії: гадюки, вужі, полози, медянки... 

Забродам різним сюди дорога закрита: десь трясовина яскравим килимом простелеться під ноги, зелені колючі ялинки хвощу двометрового дорогу перекриють, гострі леза трави з ожиною переплетуться – спробуй перейти. Тільки після перших приморозків на болотах запанувала тиша. Ось тоді тобі вперше довелося побувати там. Казкова країна озерна манила до себе. Вірити чи не вірити – це вирішувати вам.

Перший кордон – узлісся – ти перейшов. До другого – підпустили лісові господарі. А далі – зась.

Нашорошили вуха лісові чатові. Набурмосився чагарник, виставив уперед колюче галуззя. Щось там, у глибині лісу, затріщало, зашелестіло.

- Не ходи, чужжжинцю, не повернешся звідссси.

- Трясовина, прокидайсссся!

- Підеш далі,начувайсссся!

Зелена скатертина озера почала коливатися, потихеньку сповзати, під нею чорна вода з'явилася. Терен колючки настовбурчив як їжак.

- Не пущщщу далі!

Довелося вертатися, спіймавши облизня.

Але наче магнітом тягнула до себе лісова країна. І вдруге ти прийшов до неї.

Кліпнуло око чатового: серед зеленого килиму озера утворилася прогалина. 

Шубовснула видра у воду – залишила слід.

Злетіли білі чаплі у синє небо, почали кружляти над лісом: це лісова сторожа попередила всіх про гостя.

«Хочу показати людям красу лісових озер, розказати, як дзвенить від вітру стара дуплинаста верба, величним органом гудять висохлі осокори на болоті, про пташину карусель у небі, великих орлів з білими плямами на споді крил, що по-розбійному свистять з висоти, про озерних, лісових, болотяних мешканців цієї озерної країни. Адже саме тут, у цих місцях, мені добре, наче вдома».

Вистромила спину колода серед трясовини – ось тобі прохід. Стиха розсунулася стіна чагарників, що впритул до болота стояла. Відкрито кордон до країни лісових озер.

Раптом повітря розітнув металевий свист, різкий шум хвилею накотився на тебе. То гвинти вертольотів розсікали повітря. Плямисті, з довгим металевим дзьобом, хижі птахи летіли на схід, низько-низько.

І зникла казка. Осінній ліс перед тобою, шурхотять очерети на озерах, болотах. Сірі хмари жене вітер. І все звичайнісіньке, непримітне, наче павутиною затягнуте. Але не для тебе.

Твоє серце наповнене красою по вінця, не розплескати б серед буднів. Воно назавжди прикипіло до цієї місцини.