Голокост. Історична правда.

 

24 жовтня 1941 року Харків був окупований Вермахтом. А 14 грудня 1941 року за наказом військового коменданта міста генерала Путкамера всіх євреїв у дводенний термін зобов'язали переселитися в гетто. За свідченнями джерел, щодня з гетто виводили групи по 250–300 чоловік, яких вели на розстріл в Дробицький Яр. Уже на початку 1942 року харківське гетто припинило своє існування. Також в яру розстрілювали полонених червоноармійців і психічно хворих людей. Всього, за даними Державного архіву Харківської області, було розстріляно близько 16000-20000 чоловік.

 

В секретних німецьких донесеннях часто з розчаруванням згадувалося про те, що українці не підтримують акцій проти євреїв. «Майже ніде населення не було втягнено в дії проти євреїв,» — йдеться в одному з донесень нацистської окупаційної влади. В іншому донесенні писалося: «Антисемітизму расистського та ідеологічного характеру в населення майже немає» та «…для репресій проти євреїв українському населенню бракує як верховодів, так і духовного запалу». Проте в перші місяці окупації німці намагалися створити враження, що масові страти євреїв є суто українською справою. Мовляв, то була реакція місцевого населення на столітнє гноблення українців євреями.

 

Багато українців, ризикуючи життям, рятували євреїв від знищення. Єврейському меморіальному музеєві Яд ва-Шем та ентузіастам вдалося встановити 2 363 прізвища рятівників-українців, які одержали почесне звання «Праведник народів світу».

 

29 січня керівник літературного клубу «Літtera» Лідія Яківна Прилуцька присвятила чергове засідання тим трагічним подіям  і провела вечір пам’яті про жертв Голокосту з оглядом історичних подій під назвою «Голокост. Історична правда».

Лідія Яківна Прилуцька розповіла слухачам про ізраїльський меморіал Катастрофи та Героїзму Яд ва-Шем, що знаходиться на Горі Пам’яті в Єрусалимі і є символом та нагадуванням людству про страшну світову трагедію. Лідія Яківна, працюючи викладачем в єврейському ліцеї «Шаалавім», багато разів приїздила до Ізраїлю і кожного разу, знов і знов приходила до меморіалу Яд ва-Шем, щоб вклонитися закатованим чоловікам, жінкам і дітям…

 

Звучить сумна мелодія, дивляться з-під куполу обличчя замордованих жертв страшного злочину, скрізь розташовані речі-експонати – щоденники, листи, дитячі іграшки, малесенькі черевички… –  передають увесь біль та гіркоту однієї з найбільших трагедій в історії людства, нагадуючи про страчені надії і мрії… А люди йдуть і йдуть мовчазною рікою – хто мовчки втирає сльози, хтось не може стримати беззвучні ридання…

 

Сьогодні, в пам'ять про страшні події, що відбувалися 80 років потому в світі, ми схиляємо голови, вшановуючи пам’ять про жертв нацизму з надією на те, що світ більше ніколи не здригнеться від такого жахіття….