Кохання Василя Стефаника

Особисте життя людини - це особисте життя, й нікому не має бути до нього діла. Проте особисте життя письменника, а тим більше такого геніального письменника, як Василь Стефаник - це не лише частина його біографії, а й частка його творчого буття.

З Ольгою Гаморак Василь Стефаник познайомився тоді, коли вперше побував у Стецеві в родинній хаті її батька Кирила. Дівчина з тонким інтелігентним, натхненним обличчям, розумними очима, що ніжно дивляться просто в душу, і ще якась наївна відвертість і доброта проглядає в рисах вродливого обличчя. З першої стрічі між Василем й Ольгою зародилось почуття приязні. Разом училися в Дрогобицькій гімназії, листувалися і знаходили одне в одному щирих приятелів. Атмосфера сердечности двох молодих людей сприяла переростанню дружніх почуттів у щось значне і велике. Але його, цього значного й великого, ще треба було дочекатись, виплекати й вистраждати.

Стефаник їде на медичні студії до Кракова і продовжує підтримувати листовний зв'язок з Ольгою. Листи до Ольги просторі, з багатьма фактами, чимало йдеться в них про літературу, часто згадуються політичні події, висловлюються враження про ту чи іншу книгу, яку Стефаник вислав у дарунок Ользі. Є й прохання про гроші, що їх Стефаник просить свою добру товаришку прислати йому до Кракова. Пише відверто, як до сестри чи когось іншого з рідних. Стефаник пише до Ольги великі, на кілька аркушів «письма». Ділиться своїми думками про літературу, історію, дає характеристики відомим для свого часу (та й для нашого) людям, зокрема Осипові Маковею, Іванові Франкові. 

Нелегко було Стефаникові довіряти Ользі листа, що належав її сестрі. Нелегко було й самій Ользі дістати на руки цього листа і новелу, бо знала про кохання Стефаникове до Євгенії, коли сама мала на нього надію, хоч і жаліє рідну сестру, розуміє її безвихідь. Вона пише йому: «Вже так я виджу, як Євгенію покриє смертельна блідість, як візьме до рук той гарний подарунок. Могла би не дати, знаючи це, але дам, бо признаю це право людське, і вже-м склонна повірити тій великій суперечности, що велике нещастя є великим щастям». Але час любить бути добрим лікарем, і Стефаник далі відходить від Євгенії й усе ближче стає до Ольги. «Пишіть до мене щодня. Добре? Щодня! Я так дуже потребую, аби Ви писали. Дуже, дуже!»

А як радів Стефаник, коли до Чортівця нарешті приїхала Ольга. Ніби друге сонце засіяло у його житті. Світла додалося, і світ покращав, і різних кольорів у ньому побільшало. Інколи ще являвся до нього легкий привид кохання до Євгенії Калитовської й кидав від себе тінь зажури й смутку на Стефаникове серце. Стефаник писав з ранку до обіду, а на обід ішов до Плешканів. Тут, за столом, точилася мила бесіда. Тут оживали і схрещувалися ніжні погляди Ольги та Василя й промовляли за них багато, аж серце затиналося від глибини почуттів. Зі Стефаникових грудей рвалося дороге слово, що його мала почути Ольга. Мала і давно хотіла почути. Здається, що жила тепер лише заради того єдиного слова Стефаникового освідчення.

Одного ясного вересневого дня наприкінці дев'ятнадцятого століття Василь Стефаник вирішив, що час одружуватись, адже минуло йому тридцять два роки, та й Ольга вже не молода дівчина. Але спочатку поїхав до Євгенії в Трійцю і сказав, що хоче одружитися з Ольгою. Євгенія, яка вже давно поставила хрест на своїй любові до Стефаника, зраділа давно очікуваному його рішенню. Зраділа за сестру, відчуваючи, що тепер Василеве серце належатиме Ользі, а її й Стефаникове кохання тепер - як засушений листок, що залишився від торішнього літа. І Стефаник тепер уже рішучіше зближається з Ольгою, частіше з нею зустрічається, ще частіше пише. 

І ось нарешті 26 січня 1904 року у Львові Василь Стефаник вступив у шлюб з Ольгою Гаморак. Шлюбними батьками на їхньому весіллі були Іван Франко і Северин Данилович. Весільний бенкет відбувся в готелі «Ванда». Гості роз'їхалися, а Василь з Ольгою ще тиждень жили у Львові, втішаючись щастям подружнього життя. Відтак поселились у Стецеві, де було велике господарство Кирила Гаморака, від якогось часу запущене, бо Стефаників тесть через утрату дружини, а згодом і трьох синів та зятя Івана Плешкана, які повмирали замолоду, не мав ні охоти, ні сил тим ґаздівством опікуватися. Молодий ґазда ревно взявся до справи й невдовзі поставив господарство на ноги.

Радо прийняли Стефаника стецівчани, і він з ними подружився. Сидів інколи в корчмі за пивом, ходив по весіллях, ніколи не затримуючись там, виголошував гарні короткі промови. У Стецеві в подружжя Стефаників народилося троє синів: Семен, Кирило і Юрко. А тим часом до їхньої хати підкрадалося страшне лихо: в Ольги прогресувала хвороба легенів. Безсилий виявився й лікар, якого Стефаник привозив зі Снятина. Ніщо вже не могло врятувати Ольги. У лютому 1914 року вона померла, покинувши трійко малих сиріток. Відійшла у вічність дружина, вірна подруга й супутниця життя Василя Стефаника.

Особисте життя дало мало радості письменникові. Жінки, яких кохав Василь Стефаник, жили недовго. Євгенія Бачинська покинула цей світ на двадцять третьому році життя від сухот. Євгенія Калитовська померла ще замолоду на запалення мозку. Всього десять років прожив письменник зі своєю дружиною Ольгою Гаморак. Чи не тому такі близькі були йому людські страждання? Чи не тому так «сильно і страшно» писала ця людина з чутливим, уразливим, великим і добрим серцем. (джерело)

До 150-річчя від дня народження Василя Стефаника у бібліотеці-філії № 22 представлена міні-виставка однієї книги Степана Процюка «Троянда ритуального болю». Ця книга допоможе пізнати харизму і внутрішній світ Василя Стефаника: історії загублених кохань та письменницьких страждань.