Що ж дивного було в цьому «новому світі» імпресіоністів? Мабуть, радість! Радість жити тут й зараз! Радіти кожній миті, кожному променю сонця, подуву вітру, скороминущій усмішці перехожого... Як не вистачає нам зараз саме цього - радощі! Спіймати, вловити цю мить, дотримуючись академічним нормам в живопису, на жаль, було неможливо...

Франція... дев'ятнадцяте століття... «Група молодих художників похитнула 500-річні традиції». Вони почали використовувати замість чіткого малюнка широкий, немов недбалий, мазок, який робить зображення нестійким та мерехтливим, але дозволяє зловити рух, момент життя. Вони наповнили свої картини світлом та повітрям. Вони писали все й всіх: мінливі стани природи, людей в незручних позах та в повсякденних справах,  писали випадкових перехожих й своїх друзів, «дам легкої поведінки та панів сумнівної репутації». Писали миттєве життя й раділи йому!

Імпресіонізм - позитивний живопис, а найпозитивнішим серед імпресіоністів був Ренуар. У його картинах немає ні трагедії, ні навіть драми. Та й чорною фарбою він не користувався. Тільки світло та радість! Дуже емоційний та щирий, він й жив так, як писав: терпіти не міг теорій мистецтва та «інтелектуалів», був байдужий до багатства й слави («багатий» він казав, коли мав на увазі «справжній»), політика для нього була справою другорядною та не вартою уваги...

Ренуара завжди цікавили люди: друзі та рідні, замовники й моделі, відомі та випадково зустрінуті. Любив писати жінок, взагалі любив жінок! «Жінки все чудово розуміють. З ними світ стає зовсім простим. Вони призводять все до своєї справжньої сутності та відмінно знають, що їх прання не менш важливе, ніж конституція німецької імперії» - казав Ренуар.

Але любов всього свого життя зустрів, коли йому було вже 40... Хоча він почав писати її, єдину, значно раніше. Інтуїтивно. Її риси проглядаються у багатьох жіночих обличчях кисті Ренуара. Син художника писав. що батько давно «намріяв собі Алін»

Про це дивовижне кохання чудово написано в статті Ріти Лозанської...  

Сам же Ренуар казав: «Втім, любов - це дуже багато, та я недостатньо мудрий, щоб все пояснити, але в неї входить й звичка». А про життя самого Ренуара читайте  в публікації Ганни Сідельнікової... 

Малювати для Ренуара було настільки ж природно, як дихати, він практично ніколи не випускав кисть зі своїх рук. Навіть, будучи паралізований, він вивчився писати лівою рукою а, коли пальці перестали розгинатися, просив просто прив'язувати кисть до руки.

Він й за кілька годин до смерті попросив дати йому кисть, фарби та ідеально чисту палітру. Хотів написати зібрані для нього анемони. «Здається, я починаю в цьому щось розуміти», - сказав він. Ось остання його фраза, сказана в ніч на 3 грудня 1919 року: «Сьогодні я дізнався щось нове».

Хочеться ще порекомендувати вам фільм «Ренуар. Последняя любовь»

Та музику Дебюссі, співзвучну, на мій погляд, світлим картинам художника.