7 липня 1900 року народився Юрій Корнійович Смолич — прозаїк, публіцист, драматург, мемуарист, літературний і театральний критик, журналіст, громадський і політичний діяч, Герой Соціалістичної Праці, лауреат різноманітних премій. Він був членом "Гарту", Вільної академії пролетарської літератури, Всеукраїнської спілки пролетарських письменників, головою Спілки письменників України та ін.

Багата біографія, багато написано і зроблено. Серед його творчості — психологічні етюди, детективні новели, романтичні розповіді, науково-популярні повісті, сатиричні та фантастичні романи, політичні памфлети та  фейлетони

В кінці 60-х років виходить його книга спогадів «Слово про неспокій». Тоді, в шістдесяті, вона прозвучала, як вибух бомби, бо то були оповіді про епоху, яку пізніше назвуть Розстріляним відродженням. У радянському офіційному викладі про це – лише пара слів, а Смолич написав так, що це сприймалось, як дисидентська література.

Однак його ровесники оцінили ці мемуари невисоко: вважали, що "копає неглибоко" (а спробував би глибше!). Інші казали, що Смолич замолює в тих мемуарах гріхи, а гріхів, як з'ясовується, було чимало! Олесь Гончар у своїх щоденниках навіть називає його «старим провокатором та Іудушкою»

Двадцяті роки ... Життя столичного Харкова — важке, але нескінченно цікаве: у Харкові працюють Катаєв і Олеша, в драматичному театрі співає Клавдія Шульженко, а диригує — сам Ісаак Дунаєвський! Частий гість у місті — Володимир Маяковський. А в знаменитому будинку "Слово" живуть Павло Тичина, Остап Вишня, Микола Куліш, Лесь Курбас, Наталя Ужвій і ще багато, багато, багато ...

Виникають і розпадаються творчі спілки; створюються і редагуються культові журнали, виходить в ефір перша в Україні радіопередача! Але коли я сіла писати цей пост до ювілею Юрія Смолича, то занурилася раптом в потік бруду, зрад та брехні й сказала собі, що не хочу й не буду писати про все це!

Але так сталося, що посилання за посиланням, і я читаю все далі та далі. Гортаючи біографії сучасників Смолича, опиняюсь в атмосфері гарячих суперечок, дружби, що - «до труни» і ворожнечі, що не вщухає! Адже вони всі такі юні! Все у них — по максимуму! І, якщо ти не поділяєш моїх поглядів, ти — зрадник, ворог своєї країни, тому і мені — ворог! Такі талановиті, але не чують один одного! Якось це мені дуже нагадує наше сьогодення! А позаду — вже століття!

Але повернемося до Смолича! Чи був він талановитим? Чи варто читати та друкувати його твори або відкинути на задвірки історії, як «непотрібний радянський мотлох»? Ну, щоб відповісти на це питання, треба для початку, хоча б щось прочитати. Ну, наприклад, «Прекрасні катастрофи».

З відгуків сучасних читачів: - «І ЦЕ написано в 1928-1934 роках ?! А коли б не знав - «ні в життя» не подумав би! Анабіоз, трансплантації, консервація тканин і органів, операція на серці (на хвилиночку), згадуючи мемуари Амосова, грудна хірургія в СРСР по суті почалася після Другої світової), живі трупи ... Весь час, що читав, не покидало відчуття, що написано, як мінімум, у другій половині 20 століття, а то і пізніше»

- «Дивовижно цікава література писалася в Україні у 1920-х роках! Читати — не відірватися. Перегони, стрілянина, наукові досліди, таємниці й навіть зомбі. І хоч 100 років назад це було чистісінькою фантастикою, зараз більшість Із цього — вже реальність ! А пригадаєш, коли вона написана, подих перехоплює! Тут й пересадка органів, і вай-фай, і роботи, і сучасна агрономія ... Словом, читайте, нудно не буде!»

Ну а що стосується «Слово про неспокій», то ці спогади були першими та довгі роки єдиними, адже тим, кому пощастило пережити ці «чудові двадцяті», вважали за краще мовчати про тих, кому пощастило менше. Так що перш, ніж відкидати та таврувати, просто почитайте!

А той же Гончар в тому ж щоденнику написав: «Бував Смолич усяким, і все ж була в ньому інтелігентність, культура. І ще було щось дитяче, беззахисне…»