Перейти на украинский язык Перейти на русский язык Перейти на английский язык

22 червня 1941 року – як зустрів війну Харків

Юлія ГОРОБЕЦЬ
спеціальний кореспондент

 

Усі ми добре пам’ятаємо дату, яка 70 років тому принесла страшну біду на радянську землю. Та зараз уже мало хто знає, як саме все це відбувалося. Як лише за одну ніч змінився могутній Харків, і куди привела доля його мешканців. Уся правда про початок війни в розповіді очевидця тих подій – харків’янина Володимира Міллера.

Коли почалася Велика Вітчизняна війна, Володимир Львович був уже підлітком. Він тільки-но закінчив 7 класів навчання в школі у своєму рідному селі Тернова Чугуївського району і готувався до вступу в Харківську фельдшерсько-акушерську школу № 2 на санітарно-гігієнічне відділення. 21 червня 1941 року у нього саме був вступний іспит.

«Після іспиту додому в Тернову я приїхав пізно вночі й одразу ліг спати. Прокинувся десь о першій годині дня і вийшов на вулицю. Там зустрів свого товариша, котрий сказав: «Ну, Вовка, тепер німці розбомблять ваш дім». А у нас був новий будинок, ми тільки заселилися в нього, – пригадує Володимир Міллер. – Я прийшов додому і розповів батькам про те, що мені сказав мій товариш. Мати дала мені хорошого запотиличника, щоб я не говорив дурниць, а батько сказав: «Усе може бути».

Хлопець виявився правий. Уже через годину його матері, яка була депутатом сільради, повідомили, що виступав народний комісар іноземних справ В’ячеслав Молотов. У своєму зверненні до народу він сказав, що почалася Велика Вітчизняна війна, і пояснив, як потрібно готуватися до відсічі фашистів.

Один день і одна ніч

Наступного дня Володимир Львович повернувся на навчання до Харкова. І тільки-но прибув до міста, не зміг його упізнати.

«За один день і одну ніч місто дуже сильно змінилося, – розповідає Володимир Міллер. – Ліхтарі, які освітлювали центральні вулиці: Сумську, Пушкінську, Клочківську та сусідні, згасли. У трамваях також було темно, залишалося тільки по дві синіх лампочки. Усі вікна квартир були ретельно закриті шторами, щоб навіть промінь світла не проникав на вулицю. А в поліклініках були величезні черги людей, котрі проходили медогляд перед армією».

Разом з усіма своїми одногрупниками, Володимир Львович також відправився до воєнкомату — проситися на фронт. Але там студентам відмовили: сказали, щоб підростали, а поки що їм і тут роботи вистачить. І не обдурили.

Спочатку їхню групу направили збирати врожай на Чугуївщині, але згодом усіх хлопців відрядили на риття окопів поблизу Богодухова та Золочева. За словами Володимира Міллера, німці тоді вже бачили, як рилися окопи, тому намагалися цьому завадити, розповсюджуючи різноманітні листівки. Одну з них він і досі пам’ятає: «Граждане и дамочки, не ройте ваши ямочки. Приедут наши таночки и зароют ваши ямочки». Та, звісно, робота не припинялася.

Два місяці – і місто не впізнати

1 вересня студенти, як і належить, повернулися на навчання до Харкова. І тут на них знову чекали великі зміни. За два літніх місяці місто повністю перейшло на військовий режим. Кондитерські фабрики почали випускати не дорогі цукерки, а більш прості. Швейні фабрики почали шити шинелі та гімнастерки, а взуттєві – виготовляли виключно чоботи для армії. Усі заводи працювали по 10–12 годин. І, звичайно, почалося виробництво військової техніки. Зокрема, завод ім. Т. Г. Шевченка випускав деталі для нового виду зброї – «Катюш», хоча навіть самі працівники не знали, що саме вони виготовляють.

Та найбільш помітним для мешканців міста стало переобладнання величезної кількості шкіл та гуртожитків на шпиталі. Один із них був облаштований на території теперішнього студентського комплексу «Гігант», що в кінці вулиці Пушкінської. Саме там і стали в нагоді студенти-медики. На трамваї, який ходив від Південного вокзалу і точно до шпиталю, вони перевозили поранених солдат.

Як правило, їх привозили вночі. Тяжко поранених ми клали на вантажні платформи типу тих, що зараз возять пісок або щебінь. Тих, у кого травми були легшими – у звичайний пасажирський вагон. А коли приїжджали на місце, розносили чи просто відводили їх у палати», – пригадує Володимир Львович.

«8 коней або 40 солдат»

Коли німці досить близько підійшли до Харкова, у місті почалася масова евакуація, у тому числі заводів і фабрик. За словами Володимира Міллера, тоді з Харкова було відправлено понад 400 ешелонів із технікою, озброєнням, різноманітним інвентарем, та понад 200 ешелонів з людьми. Це були не пасажирські вагони, а так звані «теплушки», на яких тоді ще було написано «8 коней або 40 солдат» – тобто їх місткість. Людей відряджали у Сибір, на Далекий Схід, за Урал тощо.

Довелося подорожувати і родині Міллерів. Оскільки вони жили в селі, в кінці вересня 1941 року батькові сімейства запропонували очолити перегін худоби.

«Так ми з братом стали погоничами худоби, батько був призначений старшим. Нам побудували кибитку на возі, типу циганської, і ми погнали худобу. Спочатку на Чугуїв, потім на Куп’янськ, далі у Валуйки. Німці нам заважали, стріляли, щоб ми поверталися назад, – розповідає Володимир Міллер. – Ми перегнали худобу через Дон і зупинилися в колгоспі у Воронезькій області. А коли німці в травні 1942 року вже вдруге прорвали нашу оборону, нам наказали гнати худобу на Сталінград. Але німці нас обігнали, і я потрапив у Калмикію».

Перші жертви бомбувань

Тим часом фашисти прийшли у Харків. І в першу чергу намагалися розбомбити станції енергопостачання. Почали з електростанції № 2, але не могли поцілити, бо літали дуже високо. Замість неї вони зруйнували на теперішньому Московському проспекті (а тоді він називався проспект імені Сталіна) жилий будинок з магазином. І там уже були перші жертви харків’ян від бомбувань.

Володимир Львович пригадує, як під час перебування в Харкові німці стали кидати запальні бомби – це невеликі вибухівки, вагою 2–7 кг, зроблені зі спеціального складу – терміту, котрий створює температуру 1500–2000 градусів. На той час усі дахи в місті були залізними, а під ними — дерев’яні стелі. Тож, якщо така бомба пробивала дах, вона падала на стелю і там розгорялася пожежа. Таким чином німці намагалися спричинити в Харкові масштабні пожежі, але їм це не вдалося.

«На багатьох дахах будинків були побудовані так звані «грибки» із товстих дощок. І якщо німці кидали ці запальні бомби, а кидали вони їх величезну кількість, по декілька сотень штук з кожного літака, ми ці бомби ловили за хвіст спеціальними щипцями, кидали їх у ящики з піском або в бочки, наполовину наповнені водою», – розповідає Володимир Львович.

У 1943 році Володимира Міллера призвали до армії. Після короткого навчання він уже був санінструктором у десятому танковому корпусі. І знову почалися подорожі. У складі Воронезького фронту він брав участь у боях під Прохорівкою, потім відбивав атаки німців у районі Богодухова-Охтирки, вплав перебирався через Дніпро, звільняв Фастів і Вінницю, горів у танку в Прибалтиці, спочатку лікувався, а потім і працював у Псковському шпиталі. Кінець Великої Вітчизняної війни Володимир Львович зустрічав у місті Тарту (колишня Естонська СРСР)

 

 

Горобець, Ю. 22 червня 1941 року – як зустрів війну Харків [Электронный ресурс] / Ю.Горобець . - Режим доступа: http://www.slk.kh.ua/view_post.php?id=7428 . - 21.06.2011 г.

На нашем сайте появился ресурс, который поможет найти ближайшую к вам библиотеку, узнать, как с ней связаться и воспользоваться ее услугами. Будем ближе в цифровом и реальном мире!
Наши фотографии
Календарь событий
ПнВтСрЧтПтСбВс
12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
31
Проверка тИЦ и PR
Центральная городская библиотека им. В.Г.Белинского

Адрес: Украина, Харьков, 61058, ул. Данилевского, 34
Телефон: (057) 705-19-90. citylibbelin@gmail.com
Время работы - c 10.00 до 18.00
Выходной день – вторник, в летнее время: суббота и воскресенье
Санитарный день – последний день месяца
Подробная контактная информация
©Copyright ЦГБ им. В. Г. Белинского
2011-2018