Найкращий у світі

Інна МОЖЕЙКО кореспондент
Фото Ігоря Лаптєва

Тарас Шевченко у Харкові ніколи не був, хоча й збирався приїхати у місто після повернення із заслання. Але не судилося. Проте, на Харківщині у поета було багато друзів, з якими він листувався.

Тому, мабуть, не випадково саме у Харкові було встановлено спочатку найперший в Україні, а потім – найкращий у світі пам’ятник поету.

Пам’ятник Шевченку люблять, ним пишаються, про нього складають міфи і прикмети; його вважають хранителем міста і його скульптурним символом; на момент споруди він був найбільшим бронзовим пам’ятником у країні і першим багатофігурнім; до сьогодні харків’яни упевнені, що це – найкращий у світі пам’ятник. Але вшанування пам’яті Кобзаря починалося зі скромного бюсту, створеного петербурзьким скульптором Володимиром Беклемішевим на замовлення родини Алчевських, та встановлений в їхньому саду у 1898 (за іншими даними, у 1900 році). Він простояв там близько року. Волею долі наступний пам’ятник, установлений в Харкові через 35 років, був створений учнем Беклемішева, ленінградським скульптором Матвієм Манізером. Це право Манізер отримав у результаті досить жорсткої боротьби.

Якім міг бути наш Тарас

Кінець 20–х років. «Гудящей столицей» український Харків приймає рішення – поставити пам’ятник Тарасу Шевченку. Тільки-тільки закінчилися два великих архітектурних конкурси – всесоюзний на будівлю Держпрому та міжнародний – на будівлю театру масового музичного дійства, а Харків знову стає епіцентром конкурсних пристрастей – тепер уже скульптурних. Конкурсне завдання було сформульовано таким чином: «Шевченко – революційний поет, борець за національне визволення України». Таке трактування образу мало чітко розставити акценти – у столиці пролетарської Україні ставлять пам’ятник пролетарському (і ніякому іншому) поетові! Владі необхідно було раз і назавжди «відібрати» Шевченка в українських буржуазних націоналістів і перетворити поета на свій пролетарський прапор. Однак підсумки міжнародного конкурсу, підведені в 1930 році, показали, що образ Шевченка не вміщається в «прокрустове ложе» конкурсного завдання – жоден із сотні запропонованих проектів не був прийнятий до виконання.

Час змін у суспільстві, зміна настроїв, думок і почуттів відіграла в цьому свою роль. Ура-революційна, романтична епоха минала, а разом з нею – ідеї життя в ім’я щастя інших, відмова від особистого на користь суспільного, побудова самого життя на нових комуністичних принципах. Доки романтики мріяли про світле майбутнє, їх поступово тіснили бюрократи з портфелями, для яких головне – краще влаштуватися в нинішньому житті. У мистецтві на зміну авангарду йшов соціалістичний реалізм, принципи якого тільки-тільки почали формуватися. Конкурс припав на злам – епох, настроїв, смаків і принципів у мистецтві: авангард уже відживає своє, а соцреалізм лише ставав на ноги. До 1933 року, коли підводили підсумки наступного, Всесоюзного конкурсу, соцреалізм вже остаточно взяв гору: у більшості представлених проектів фігурує скульптура Шевченка в оточенні людей. Однак і другий конкурс не приніс позитивних результатів. Тільки в кінці 1933 року комісія, в черговий раз розглянувши запропоновані варіанти, запропонувала ленінградському тандему – скульпторові Манізеру та архітектору Лангбард доопрацювати їхній проект і реалізувати його.

Пам’ятник: митець і його герої

Матвія Манізера – автора численних пам’ятників радянським партійним і військовим діячам, творця канонічного образу Леніна в скульптурі, в довідниках часто називають, у першу чергу, автором пам’ятника Шевченкові в Харкові. Дивно, але виконуючи політичне замовлення в повній відповідності з вимогами соцреалізму, що затвердився (обличчя і постаті другої половини скульптур, що розташовувалися навколо пілона зі статуєю Кобзаря такі плакатно-типові, що мистецтвознавці намагаються про них не говорити), Матвій Манізер, проте, створив шедевр на всі часи. Пам’ятник Шевченку, що створювався з певною політичною метою, виявився вищим за кон’юнктуру, що склалася. Більш того, навіть у нинішній період відмови від усього радянського нікому і на думку не спадає вчинити на нього будь-який замах. Скульптурна група «1905 рік», «людина з рушницею», революційний матрос, колгоспник, робітник, шахтар, комсомолка – всі ці фігури, що втілювали на момент створення пам’ятника закономірний хід історії, сьогодні сприймаються як належне. А створена Манізером галерея образів закріпаченої України: Катерина, поранений повстанець, коліївець, що розриває пута, молода селянка, запорожець, селянин з жорнами на плечах, миколаївський солдат – такі яскраві, емоційні, виразні, що і до сьогодні є зразком для нинішніх творців. Дивно, що навіть у період другої окупації Харкова, коли до міста увійшли частини СС і було встановлено справжній терор, пам’ятник Шевченку залишився недоторканим: чи то зіграло свою роль німецьке походження Матвія Манізера, чи то пам’ятнику було уготовано особливу долю – ми сьогодні про це не дізнаємося.

У 2010 році пам’ятник Т. Г. Шевченку відзначив своє 75-річчя. За ці роки він став невід’ємною частиною міського середовища. Екскурсоводи з гордістю розповідають про те, що на його виготовлення пішло 30 тонн бронзи та 400 тонн лабрадориту; що для його будівництва було спеціально проведено вузькоколійку; що на його будівництві працювало 250 робітників різних спеціальностей; що його висота – 16 метрів; при цьому висота фігури поета – 5,5 метра, висота кожної з 16 фігур – 2,75 метра, а діаметр нижнього кільця постаменту – 16, 5 метра; що позували для нього знамениті українські артисти Наталя Ужвій, Амвросій Бучма, Іван Мар’яненко, Сусанна Коваль і Лесь Сердюк; що на сьогодні в світі налічується більше 300 пам’ятників Кобзареві, але харківський пам’ятник, як і раніше, вважається найкращим.

Тут призначають побачення; до підніжжя монумента молодята покладають квіти; сфотографуватися на тлі пам’ятника – обов’язковий ритуал будь-якого приїжджого. Пам’ятник не просто стоїть – він живе, і найкращим доказом того є те, що він став джерелом міських міфів. Один з них свідчить, що, якщо загадати бажання і потриматися за великий палець ноги «Лежачого», то воно обов’язково збудеться. А студенти запевняють, що варто пройти тест на уважність – знайти на пам’ятнику колесо – і в сесію обов’язково пощастить.

Кожного дня навколо пам’ятника вирує звичайне міське життя: проносяться повз машини, поспішають у своїх справах люди. А бронзовий Тарас спокійно споглядає зі своєї висоти на все, що відбувається навколо нього і думає свою думу...

Можейко, І. Найкращий у світі: [Электронный ресурс] / Інна Можейко . – Режим доступа: http://www.slk.kh.ua/view_post.php?id=6315 . – 10.03.2001 г.