Літературний конкурс патріотичної та філософської поезії «Бути моїй Україні сильній, красивій та вільній!» започатковано у 2020 році Центральною міською бібліотекою ім. В. Г. Бєлінського до Дня Незалежності України задля розвитку сучасної української поезії та прози, пропаганди кращих культурних надбань нашого народу. Конкурс є культурно-мистецьким заходом для обдарованих особистостей – читачів та гостей Центральної міської бібліотеки ім. В. Г. Бєлінського.

Ідея проведення літературного конкурсу патріотичної та філософської поезії «Бути моїй Україні сильній, красивій та вільній!» відразу сподобалася літературній спільноті, у ньому  взяли участь 94 особи. Члени журі конкурсу ретельно переглянули роботи конкурсантів і визначили переможців у кожній номінації. 

Організаційний комітет літературного конкурсу патріотичної та філософської поезії «Бути моїй Україні сильній, красивій та вільній!» щиро вітає переможців конкурсу та бажає творчого натхнення. А читачам та гостям Центральної міської бібліотеки ім. В. Г. Бєлінського пропануємо віртуальну творчу зустріч із переможцями конкурсу, яка надасть змогу ознайомитися з їхніми поезіями. Бажаємо приємного огляду та чекаємо на ваші відгуки!

 

 

 

 

 

 

Львів, 

    Львів, 

        Лемберг.

Дзвонів спів… Лемент… 

 

Хвилею давнього дива картини

Спогадів – спалах неначе… 

Дитина

мчить босоніж до знайомої брами.

Усмішка. Коси віночком у мами.

З темряви линуть кроки зненацька:

Галицький ринок, рідна Пекарська…

 

Львів. 

    Львів. 

        Лемберг.

Дівочий спів. Шепіт...

 

…Спомин спадає росою в траву…

…Дідові вдячний за те, що живу.

Діду Стефану й бабуні Олені

Шана й уклони мої незліченні.

…Першою книгою у малюка

Став-посміхнувсь 

«Лис Микита» Франка.

Диво-сатира! Мудре між див.

Діду подяка – читати навчив:

«…Надійшла весна прекрасна,

Многоцвітна, тепла ясна,

Як дівчина у вінку.

Ожили лани, діброви,

Повно гомону, розмови

І пісень в чагарнику…» 

 

Львів. 

    Львів. 

         Львів.

Стрийський парк розцвів!

 

…Віялом сірим криця-бруківка

Після дощу, наче в хаті долівка,

В ранішнім сонці блищить бездоганно,

Вмита-підметена тіткою Ганною 

Завжди охайною: – Доню, мерщій!

Вшістко роби, як було «за Польщі»!

 

Львів. 

    Львів. 

         Лемберг. 

Сивих снів берег!

 

…Цвинтар Личаківський. 

Мур. «Каменяр».

Слово – вкарбований в мармурі жар!

Подумки далі пішов. Сумно, тихо…

…В готиці пам’ять скалічена диха…

…Дідові, дядькові низький уклін…

Трохи ліворуч… Айстри… Полин…

…Той, хто в гробовцеві, ніц не лукавить, 

Прізвище стерлось, напис на пам’ять:

 

«Где не обманываютъ народъ,

там нет крамольныхъ мыслей» 

 

Все лаконічно, все зрозуміло –

Наче вогненною голкою в тіло…

…З цвинтаря вийшов, глянув довкола,

Спало на думці – ВІЧНА крамола!

 

Львов,

    Львов, 

          Львов… 

Зрада. Стогін. Кров… 

 

…Дехто із родичів канув у вир:

Лютим морозом дихав Сибір...

Тільки не стало «батька народів»,

Вийшли «на волю». Вижили й годі...

Тільки в стриївни, тітки Галини,

Більше ніколи не буде дитини… 

 

Львів. 

    Львів. 

          Львів.

Дзвін…Різдво…Спів... 

 

…Проти брехні, лицедійства режимів

Тихий каганчик в Каплиці Боїмів… 

…День відкотився. Скінчено справи.

Вечір «Під Левом». З братом на кави.

Там за хвилину – години минули,

Що там казали, майже забули…

Спомини любі, чисті, барвисті.

Доля розсипала нас, як намисто, 

І розлетілась по світу сім’я,

Брат у Ванкувері, в Харкові я…

Сестро, усміхнена добрая Ганно,

Як там в Сіетлі, за океаном? 

 

Львів… 

    Львів… 

         Львів. 

Туга?..   Біль?..   Спів!!!

 

ЛЬВІВ! ЛЬВІВ!  ЛЬВІВ!!!

Душі щиросердої спів!

 

 

 

 

І знову вечір, сонечко сідає,

Ще й не награвшись допуття.

І ще один день відлітає

У сиву вічність небуття.

 

Мені б писати про природу,

Про вічність, зорі, явори,

А в мене біль мого народу

Вогнем у серці, хоч помри.

 

Я вже й сама собі не рада,

Здіймаю очі догори,

Бо на Землі – печаль і зрада,

І стогнуть вічні явори.

 

Чи так лише мені здається?

А все прекрасно, як завжди,

І край діброви, ріка в’ється

З джерельно-чистої води.

 

Чи хтось мене таки зурочив,

Чи Бог спасіння посилає…

Бо дивна плівка мої очі

Від світу білого ховає,

 

Щоб я у себе зазирнула:

Там чиста ж душечка, дивись!

Добра промінчик увімкнула

І засіяла б, як колись,

 

Коли душа моя не знала

Ні болі зрад, а ні розлук.

Добро й любов навік всотала

Із материнських теплих рук.

 

Красу й добро від отчого порогу

Перенеси в своє життя.

З любов’ю вирушай в дорогу

І з Богом! У щасливе майбуття!

 

 

 

***

Шукаючи до істини ключі,

йдемо по лезу, часто затупілім,

і плями залишаємо на білім,

з ганьбою вкупі правду кленучи.

Таке життя: у сумнівах, борні...

Найтяжча – з лінню, страхом і собою,

аби в рішучу мить не дати збою,

не схибити і бути на коні.

У божий день замало нам свічі,

аби таки розгледіти Людину,

яка підступно не штовхне у спину,

шепнувши застережливо: – Мовчи...

Аби... Аби... нам не забракло сил

і мужності ( що б інші не казали)

свій дім не дати й землю на поталу,

як чинять це безрідні підлі пси...

 

*   *   *

В долі крила – біле й чорне.

Де, коли, яким пригорне?

Обома, якщо захоче...

Вранці, вдень, посеред ночі

принесе у двоколові

дрібку щастя, кварту горя,

крихту правди, лантух болю,

мірку праці, пучку волі,

вершу слави, грам любові,

сонце в пісні, грім у слові...

Мало це чи забагато?

Звідки ж знати? Де б спитати?

Кожен має власну міру,

серце в грудях, право, віру.

В будь-якій життєвій ноші

є погане і хороше...

Основне – черпати силу,

щоб не склала доля крила.

 

 

 

Вишиванки, вишиванки, вишиванки –

Мамині пісні, душі світанки,

Кольорове свято візерунків,

Серця найщедріші дарунки.

 

Хай червона ниточка лягає,

Щастя моїй долі викликає.

Щастя, щоб нарешті посміхнулось,

Сонцем жовта нитка обернулась.

 

Хай блакитна ниточка лягає,

В світлу далину душа злітає.

А зелена нитка – то надія.

Зберегти її для нас зумію.

 

Синя нитка птаха вишиває,

Птаха мрій, що небо відкриває

І несе мене в буття простори…