1 червня увесь світ відзначає Міжнародний день захисту дітей. В цей день в Центральній міській бібліотеці завжди лунав дитячий сміх, проходили цікаві дитячі заходи: веселі ігри, квести, конкурси, вікторини… Сьогодні ворог позбавив нас можливості жити спокійно, цікаво та весело, але наші талановиті діти відзначають це свято своїми новими літературними творами. 

Переможці Всеукраїнського літературного конкурсу «Людина. Доля. Епоха. 2023» в номінації «Світ у дитячих руках. Література» дарують усім нам свої твори. Наші маленькі українці вірять в наших воїнів-захисників і чекають на Перемогу.

 

 

 

Україно моя, Україно!

Ненько, птице моя сизокрила!

Ти для мене у світі єдина,

Ти єдина,  Вкраїно мила!

 

Ми молимось, Вкраїно, за тебе,

Підведись із колін, розцвіти

Ти калиною серед синього неба,

Вгору  віти свої піднеси!

 

Вже доволі страждань,

Горя, сліз, дорікань!

Вже доволі смертей,

Плачу бідних дітей,

Стогону матерів,

Скупих сліз батьків…

Вже пора підніматись з колін!

 

Вже пора, бо вже час,

Переміни якраз!

Вже пора підійматись на ноги!

Вже пора розпростерти і крила,

 І летіти на вільні дороги…

І летіти, бо скресла вже крига!

 

А ми –   діти твої, Україно,

Допоможемо в майбутнє принести

Лише квіти і геть без полину,

Що отруює всю Батьківщину.

Лиш тоді, коли всі ми подбаєм

 Про Вкраїну і так, як про себе,

То буде вона вільна й багата,

Незалежна і суверенна!

 

Рік війни —  вік!

Ми вистояли — і переможемо!

Вкраїну свою збережемо!

І всім ворогам покажемо,

Що ми вистояли,

І ми переможемо!

 

І деспотів з трону скинемо!

І нашу Вкраїну відновимо,

І маки у полях посадимо,

І дітям розкажемо,

Що ми вистояли,

НЕСКОРЕНІ!

 

Бо ми за свободу,

За правду народу!

Бо ми українці!

І не потрібні нам червінці!

Бо для нас сонце — у віконці,

І згинуть врешті всі ординці,

Бо ми боронем  рідну землю,

Бо ми стоїмо за свободу,

Бо ми за правду, мову, віру й волю!

 

Рік війни —  вік

Пекуче життя як з кінохронік!

Страждання і болю потік !

Героям слава навік!

 

Ми вистояли — і переможемо!

Незламні!

Нескорені!

Сильні!

Мужні!

Вільні!

І неподолані!

 

 

Моя земля –  обпечена вогнями...

Моя Вкраїна...

Моя земля із сивими степами...

Моя Вкраїна...

Моя земля з туманом куль ...

Моя Вкраїна...

Моя земля  не чує крик зозуль…

Моя Вкраїна...

Моя земля до тебе промовля:

Живи, люби, кохай, рятуй!

 

Моя Вкраїна!

Моя земля!

Ріднесенька моя! 

Живи! Живи! 

Моя Вкраїна!

 

Моя земля побита геть громами…

Моя Вкраїна…

А немовля не чує крику мами…

Моя Вкраїна…

Моя земля так рясно зрошена сльозами…

Моя Вкраїна…

Моя земля — багряна свята рана…

Моя Вкраїна…

 

Моя земля з колін повстала!

Моя Вкраїна…

Моя земля знялась на крила!

Моя Вкраїна...

Моя земля повстала з жару!

Моя Вкраїна…

Моя земля так хоче миру!

 

Хоч не чекала ти удару в спину...

Рознесла в попіл ворогів!

Живи! Люби!Кохай! Цвіти!

Так Бог велів!

Моя земля!

Моя Вкраїна!

 

 

Молюсь за тебе я, Солдате, 

У бій ідеш ти так завзято,

До рук узяв відважно зброю,

Стаєш нескорено до бою.

І солов'їну захищаєш, 

Наш край, мене оберігаєш.

В бою стоїш ти до кінця

Не ради теплого слівця,

Не ради орденів чи слави,

А ради Миру і  держави, 

За побратимів йдеш у бій,

За край безцінний, бо він твій,

І пошепки ти молиш Бога,

Коли звучить страшна тривога,

Щоб бомби, " гради" і снаряди

Минули всіх і рідну хату.

Ти молишся...І я молюсь,

Вночі частесенько боюсь

Отих тривог, що серце крають,

Але вони не залякають

Нескорений народ Вкраїни,

Бо наші воїни щоднини

Й щоночі нас всіх бережуть

І вірю: скоро принесуть

На нашу землю Перемогу,

Про це прошу щоденно Бога.

Низький уклін вам, ЗСУ,

За Вас я Господа молю!

       

 

Настала весна, 

Прилетіли пташки

І жити так хочеться

Враз залюбки.

Заглянуло тепле

Ніжнесеньке сонечко

У наше з матусею

Любе віконечко,

Здається: радіти, 

Жити пора,

Та від війни

Затужила земля.

Час зупинився 

Для кожного з нас...

Горе, страждання,

Біль повсякчас.

Травмує війна і дорослих,

Й малих,

Природа так само 

Страждає від тих

Снарядів, і бомб...

Та незламні всі ми,

Бо мужньо і вправно

Стоїм у війні.

Перед ордою 

На коліна не впали, 

А мужньо витримуєм

Їхні навали.

Завзято боронять

Наші міста

Хлопці відважні,

Честь і хвала

Їм за нескореність,

Любов до народу,

Гідно герої

Боронять свободу.

Пишається Ненька 

Такими синами,

Весь білий світ

Пишається Вами.

Молимось, віримо, 

Миру чекаємо,

Вас на весь світ 

Дорогі, прославляємо.

Мрію, щоб ще 

Побуяла весна,

А в Україні -

Скінчилась війна.

 

 

Мамо, я пам'ятатиму завжди і всюди

Голос твій ніжний, співочі етюди, 

Кожну твою від душі колискову, 

Дотик чуттєвий і лагідну мову,

Як ти у косу волосся вплітала,

Щиру любов до всього додавала, 

Плакала інколи нишком від мене,

Часто ховала насущні проблеми,

Ще пам'ятаю, як ти до пів ночі

(Не шкодувала натомлені очі)

Мені вишиванку усе вишивала, 

Долю просила, хрестики клала, 

Бога молила про доню свою,

Як же тебе я, Матусю, люблю!

Ночі не спала, коли я хворіла, 

Ти мене, мамо, безмежно любила,

Любиш і зараз мене до нестями, 

Знаю: так можуть любити лиш МАМИ.

Часто тебе я не слухала, мамо, 

Можливо, колись засмутила словами, 

Та ти повір: всі поради твої

Я збережу назавжди у душі.

Любов материнська не гасне з роками, 

Усе на землі починається з  МАМИ!

 

 

Твій кожен бій, Солдате, як останній, 

Не знаєш ти, що завтра жде тебе,

Чи обіймеш кохану на світанні, 

Чи в бій страшний війнонька поведе, 

І на душі у тебе так нелегко, 

Бо хочеш нелюдів прогнати із землі, 

Де твої пращури й під стріхою лелеки

І в високості мудрі явори.

Ти в бій ідеш за рідну нашу землю

І за батьків, і за нащадків теж, 

І вірю я, що нашу Україну

Ти своїм духом мужнім збережеш.

Я дякую тобі за тихі ранки, 

Спокійні  ночі і казкові сни, 

Із солов'їним тьохканням світанки, 

В майбутньому – за небо БЕЗ війн.

 

 

 

Молюсь за тебе, 

Моя Україно !

Тривогу чути 

Кілька раз на день...

І швидко йдуть кудись стурбовані всі люди, 

Молюсь за тебе, Рідная

Щодень...

 

Ще трішки потерпи, 

Згорьована країно.

Вже скоро подолаєм

Нечисть й супостат.

І прийде знову мир -

Будем гуляти вільно

І вже лиш «консервація 

«покличе» у підвал.

 

На серці втома, жаль, ненависть, сльози...

Та є надія й віра

В  Бога й ЗСУ 

Ми вірим, що здолаєм

Й переможем

І сонце України

Спалить вражу тьму

 

Молюсь за тебе, 

Моя Україно!

Моліться друзі

Й Ви - щораз й щодень.

Ми хочемо зростати,

Як раніше 

вільно й мирно!

Хоча й не думали тоді 

Що станемо Дітьми Війни!

 

 

Боже наш благословенний,

Несе земним людям долю,

Кожен день у нас натхненний,

Бо не знаєш, що з тобою станеться знову.

Комусь впаде на голову щастя,

У когось збудеться мрія,

Хтось стане жертвою напасті,

Або страшного сновидіння.

Доля - річ непередбачувана,

І в цьому її особистість,

В житті людини багато значена

Й бажання її розгадати нібито пристрасть.

Багато хто гадає на Таро,

А дехто хоче долю цю змінити,

Але не змінити її все одно,

Тому треба яка є цінити.

Цінувати потрібно кожну мить,

Та життям насолоджуватися,

Важливим людям частіше дзвонить,

І зі своєю долею погоджуватися.

 

Минув вже рік, 

як ми не знаємо спокою

Щодня новини —болю та жалю

 

Прокинувшись щоранку 

в мами я питаю:

“Коли зустрінемо омріяну весну?”

 

Тривога в день та серед ночі 

майже не лякає,

Бо ЗСУ наближує весну

 

Я ще мала 

історії не знаю 

та добре розумію про орду!

 

В своїх молитвах  

Бога я благаю,

Щоб кожен захисник вернувся у сім'ю

 

Вже другий березень, 

а я лиш пам'ятаю

Ту п'яту ранку і страшне: ЧОМУ?

 

Де є добро,

там завжди БОГ допомагає

Тому я знаю переможемо русню!

 

Тебе, ГЕРОЮ, 

я в думках благаю, тримайся

Ми допоможемо хоча й в тилу.

 

 

 

На вулиці цибенів дощ, завівав вітрюган, підіймав із землі шматочки каміння і жбурляв у повітря… На душі було так само важко, холодно та самотньо. Я сидів на підвіконні з улюбленим ведмедиком та світлиною, яку тато прислав з фронту. На ній він усміхнений, та очі засмучені, вони говорять багато про що. Чомусь листи від тата останній часом йшли усе рідше. Як він там? Чи не хворіє? Я задивився на вікно, котре дощик вкрив крапельками. На дворі майже стемніло. На душі справді було сумно. Я подумав, що татко, мабуть, теж готується до сну. І тут на папір попросилися рядочки колискової:

 

Десь в далекому краї мій тато,

Рідну землю пішов захищати,

Рідний таточку, таточку, спи,

Хай тобі сняться мирні лиш сни,

Хай тобі сниться наша земля,

А на ній колосяться жита,

Хай ніколи не буде війни,

Люлі-люлі, мій таточку, спи!

 

Мені важко стало рахувати крапельки, які посилав на моє вікно дощик, і навіть здалося, що крапельки проникли й на мої оченята, бо вони чомусь стали вологими. Думки були десь далеко-далеко, десь там, де був мій тато, саме тому я й не помітив, як до кімнати увійшла матуся.

– Синочку, любий, чом сумуєш? Пора спати, – ласкаво сказала матуся.

А, мамо, це ти, а я й не помітив, вибач, задумався…

Про що, синочку? Ти вже уроки зробив? – поцікавилася мама.

Зробив, матусю, не хвилюйся. Мама тільки тепер помітила у руках сина світлину тата, хоча Андрійко її  прагнув приховати, бо не хотів засмучувати маму, досить і того, що він так за батьком сумує.

Усе добре, матусю, зараз почитаю і буду влягатися спати.

Мама ніжно обійняла Андрійка, у цих обіймах було стільки любові, тепла і підтримки, що мама вирішила більше нічого не казати, бо знала: слова інколи бувають зайвими.

Солодких снів тобі, любий! – вимовила матуся і, поцілувавши Андрійка, швидко вийшла з кімнати, бо була впевнена, що зараз не витримає і розплачеться.

Андрійко заснув не одразу. Щось згадував, про щось розмірковував, мріяв. А вночі йому наснилося, що татко повернувся, як вони разом поїхали на риболовлю, насмажили риби, цілий день провели удвох. І коли задзвенів будильник, хлопець ще довго не хотів кидати напризволяще свій сон, такі вже сильні обійми були в нього. Але…сьогодні у школі контрольна, треба поспішати, а ще Олена Іванівна казала про якийсь сюрприз. Згадавши про сюрприз, справа з вдяганням пішла якось швидше. Андрійко миттю поснідав, вичистив зуби, вдягнув пальто та шапку й гайнув до школи.

На вулиці було прохолодно, тому Андрійко вирішив сьогодні не йти пішки, а поїхати на трамваї. Купив квиток, сів біля вікна й замислився…За вікном пропливали знайомі будинки, дерева…

Андрійко й незчувся, як біля нього сів молодий хлопчина, який теж дивився у вікно. На наступній зупинці до салону зайшла огрядна жінка. Побачивши, що їй ніхто не поступився місцем (я і мій сусід взагалі її не помітили), вона почала голосно кричати на увесь салон:

 – Що за чоловіки пішли, жінці місцем не поступаються…

Мій сусід від цього крику ніби прокинувся, скочив на ноги й звільнив для неї місце.

Вибачте, замислився, не одразу Вас помітив, – сказав хлопець.

Пхе, – вимовила жіночка й навіть не подякувала. І тільки тепер я помітив, що хлопець був з костуром, я одразу запропонував своє місце, але хлопець чемно відмовився.

Мені скоро виходити, не переймався, – сказав він. На наступній зупинці я вибіг з трамваю та побіг до школи.

У класі вже зібралися однокласники. Усі віталися один з одним, говорили про довгоочікуваний сюрприз.

Контрольна виявилася нелегкою, недарма математику називають «царицею наук», але я наче впорався. 

Як би зараз зрадів тато, – подумав я, пишався б мною, як я ним.

Третім уроком мала бути виховна. Одразу прийшла Олена Іванівна, але не сама.

Поряд з нею йшов з костуром той самий мій вранішній знайомий. Я здивувався: Чому це він тут? Але коли він зняв пальто, я все зрозумів, бо на сорочці в нього виднілася медаль за бойові заслуги. Учителька привіталась, хлопець теж. 

Діти, – сказала Олена Іванівна. – Сьогодні до нас завітала надзвичайна людина, справжній герой, Олександр.

Не треба так, ну який я герой, я звичайний хлопець, якого доля завела на фронт.

Ні, Ви – герой, – заперечила вчителька. – Діти, Олександр пішов на війну добровольцем, сам був поранений, але ніс три кілометри на спині свого товариша й таким чином врятував йому життя. Ми пишаємося, що у нашому місті живуть такі мужні хлопці.

Цілий урок ми слухали Сашка, навіть ті однокласники, які не могли жити без телефонів, відклали їх і слухали з неабияким захватом, хтось перепитував, а я в цей час чомусь уявляв свого татка. Якась тривога засіла глибоко в мені, я замислився й викрикнув: 

Тато, таточку, я чекаю тебе! 

Ніхто не засміявся, хоча були в нашому класі учні, яким тільки дай поглузувати над іншими. Я одразу вибачився. Після виховної години усі оточили Сашка. Деякі фотографувалися, інші – розпитували те, що посоромилися запитати на уроці. Я теж запитав:

Вибачте, скажіть: а на війні дуже страшно? Олександр відповів не одразу:

Не буду обманювати, хлопці, страшно! Але ми, чоловіки, для цього й народжені, щоб захищати рідний край, рідну землю, батьків…

Ці слова глибоко залягли у моїй душі. Ще не раз я згадував про них на своїй життєвій ниві…

Додому йшов як у воду опущений. На душі було якось тривожно. Вдома швидко зробив уроки, всівся на своє підвіконня, взяв до рук ведмедика й поділився з ним своєю тривогою.

Коли зайшла матуся, посміхнувся, і хоча мама нічого не розпитувала, про мій внутрішній стан усе знала без слів.

Вночі крізь сон я чув телефонний дзвінок, але дитяча втома не дозволила мені піднятися з ліжечка. Лише вранці я побачив заплакані материні очі. Вона намагалась щось від мене приховати, але горе, як і радість, не приховаєш.

Я почав розпитувати. І тоді матуся ніжно мене пригорнула й мовила:

Синочку, тато потрапив під обстріл, його поранено, він у госпіталі…

Далі вона говорити не могла, сльози душили її, а поряд з нею і мене. Коли перший спалах наших емоцій минув, я, щоб якось підтримати матусю, сказав: 

- Ще тато казав: «Справжні чоловіки не плачуть», тому і я не буду, а ти , мамо, дружина бійця, тому маємо взяти себе в руки, зараз татові потрібна наша любов, підтримка…

- Так, синочку, саме так, я маю бути з ним поруч, а ти поживеш у бабусі, тримайся, сину!

І мама поїхала. Мені здалося, що це був найтяжчий період у моєму житті, хоча мама часто телефонувала, розповідала, що татові краще, його ногу вдалося врятувати, але кульгавість, на жаль, залишиться, та головне, що живий…

 Раніше я так мало знав про війну. Звісно, хвилювався, що в моїй державі йде війна, гинуть люди, але там не було моїх рідних, знайомих, тож війну я сприймав якось відсторонено. Коли таткові прийшла повістка, я дуже переживав. Батьки казали не хвилюватись, намагались переконати мене, що все буде добре, але коли ми на пероні проводжали татка, ніхто з нашої сім’ї не міг стримати сліз, і коли потяг рушив, я зрозумів, що тато прощався не так, як завжди, коли їхав у відрядження по роботі, він прощався надовго, а може й …Я не міг тоді вимовити слова «назавжди», щоб пояснити мамі своє хвилювання.

І ось минув цілий рік. Уже цілий рік татуся не було вдома, а тут ще й поранення. 

Я намагався не плакати, як вчив мене тато. Сьогодні зі школи відпустили раніше, не було останнього уроку, тож я прямував до бабусі, щоб швидко зробити домашнє завдання і щось їй допомогти по господарству. Але вирішив забігти додому, перевірити опалення, полити квіти… Мабуть, сама доля «потягла» мене додому. І тут на порозі я помітив тата. Не знаю, де в мене взялися сили, але я не біг, я летів до нього.

- Тато, таточку, рідний, ти повернувся. 

Думки обганяли слова, у голові паморочилося.

Може це сон, – промайнула думка в моїй голові.

Та ні, це був тато, живий, живий…живий…

- Я так чекав на тебе! – вимовив, міцно при цьому обіймаючи татка. Сльози не давати говорити. 

- Рідний мій, як мені тебе не вистачало! – проказав батько.

І тут тато, у якого я ніколи не бачив ані сльозинки, теж заплакав. Я помітив, що тато, як і той герой-хлопчина, тримається за костур.

Ми гомоніли й гомоніли не зупиняючись. Інколи я перебивав татуся, щоб обійняти, казав, що дуже скучив, слухав історії про татових друзів, про взаємодопомогу та підтримку…

Поряд бігала мама, яка мріяла чимось смачненьким нагодувати нас з татком.

Коли емоції трохи вляглися, я помітив, як змінився татко: сивина заполонила його скроні, він схуднув, шкіра згрубіла, але очі… вони залишилися тими ж самими: люблячими, добрими, людяними…

Я тулився до татка цілий день і увечері не хотів іти спати до своєї кімнати, лежав на його ліжечку,  пригорнувся до татуся й мовив:

- А хочеш, таточку, я тобі колискову заспіваю?

- Звісно, що хочу, любий.

Усе місто спало, лише в одному вікні світилося, на вулицю з хатини долинала колискова:

 

Хай ніколи не буде війни,

Люлі- люлі, мій таточку, спи.

 

«У всякого своя доля...», - такими вічними словами висловлювався пророк українського народу  - Тарас Григорович Шевченко. Як-не-як, але вони мають силу. Силу істини, що непереможним птахом кружляє понад поколіннями. Усе в цьому світі створене для чогось. Кожна людина має власне призначення. Кожен народ обирає свій шлях. Іноді цей шлях веде до розвитку та прогресу, а іноді спрямований на біль, регрес та чужі страждання. Зіткнення цих різних доріг спричиняє боротьбу. У ній хтось руйнує та забирає, а комусь доводиться захищати та повертати.

Як не кажи, однак любити та будувати набагато важче, аніж ненавидіти й знищувати. Саме тому світло завжди перемагає морок - добро є сильнішим. Однак заради цієї бажаної перемоги і ньому, мов у Левові перед нападом на здобич, має прокинутися справжній дух боротьби. Має розкритися вся та могутність, що снує всередині. Саме цих рис потребують справедливість і незалежність.

Свобода сьогодні - надважливе поняття.  Особливо для нас, українців. Людей, котрих постійно намагаються "приручити", мов тих волів. Проте козацька вільна свідомість не дає змогу цього зробити. Певно, тому доля українського  народу така важка. Він постійно відстоює, захищає та бореться за своє, за власну дорогу численними втратами й жертвами. Саме тому український народ є сильним. Він відвоює свій незалежний шлях, бо в ньому попри все завжди лишається любов та повага до ближнього.

 

 

До війни, мабуть, кожен з нас мало замислювався над тим, які ми сильні, відважні, незламні. Війна, як це страшно не звучить, змогла об’єднати нас, розплющила нам очі, показала, що сила наша – у єдності, у згуртованості…

Сьогодні хочу розповісти про свого земляка – мужнього та відважного воїна, який добровольцем пішов на війну, вірно захищав Батьківщину й загинув героїчно за рідну землю. У нього лишилась немічна матуся, маленька донечка й молода красива дружина. А скільки таких Героїв уже полягло на полі бою?!

А скільки ще поляже нашого цвіту під час захисту рідної землі?!

Але не дарма нас, українців, у всьому світі називають Незламними, бо як би тяжко нам не було, ми міцно стоїмо духом і боремося…до останнього подиху. Хтось – тримаючи у руці автомат, хтось – волонтерською місією, а хтось – підтримкою в тилу. І кожна роль – важлива, вартісна й нагадує шматочок пазлу: без одного не складеться малюнок.

Я щиро вірю в Перемогу – святу, вистраждану, справедливу…

Вірю в міць та силу духу  кожного солдата, часто навіть розмовляю із Захисниками подумки, щоденно молюсь за них.

І Бог допоможе, бо на нашому боці правда.

І розквітне наша Україна пишноцвітом, закурличуть у небі журавлі й житимуть тут Сильні, Незламні, Нескорені…

Вірю в це!

Молюсь про це!

 

 

Мишко нудьгував у селі. Та де ж не нудьгувати? Батьки на зимові канікули одвезли його в село до дідуся і бабусі. Спочатку ця ідея дуже сподобалася Мишку. Діда з бабою він рідко бачив, бо жили вони далеченько від міста та й далеченько від цивілізації. Ото можна буде і скарби шукати, і древні цивілізації...

Та далеченько ж їхати! Якщо машиною, то з чотири години, а якщо автобусом – то це треба потратити  всі вісім годин, та ще й прямого рейсу нема...

А жили дід з бабою під лісом, на хуторі Хмельницькому. От спочатку той хутір великий був, заснований ще за часів славного Богдана Хмельницького… А зараз зосталися-то лише дід з бабою та й зо двадцять хат порожніх. Хто повиїжджав до міста на роботу, хто на заробітки за кордон, хто до дітей, а хто й умер...

От таке то село… А колись було! Три тисячі душ з гаком жило тут... А тепер тільки хати віють пусткою і вікна сяють темнотою...

От Мишко й поїхав до далеких баби з дідом… Давно вже в них не був, років зо три… Що ж там новенького? 

- Може, інтернет провели? – надіявся хлопчик.

Дорогою заснув, то й швидко приїхали з татом до села.

Баба з дідом чекали дуже на онука. Де ж пак, не бачили дитину років три!

Он навіть телевізор новий купили! Та тарілку супутникову поставили, щоб було що дивитися, щоб онучку сумно не було...

А який гарний же той телевізор! Плоский, як кришка від каструлі та тонкий, як очеретинка! Лячно і вмикати! Раз у тиждень бабуся протирала його від пилу, накривала вишитою серветкою і раділа. Ото онук здивується!

Та Мишка хіба телевізором здивуєш! Це вже минуле століття!  Та для годиться вмостився біля нового телевізора. Що ж йому робити? Сидів біля того телевізора, сидів, перемикав канали. От тільки тут зовсім нема що дивитися!

Хлопець з годину сидів, марудився.

- Нецікаво! Хоч би сніг пішов чи що? Пішов би з горба кататися. А то дощ надворі ллє, як із відра, та й болота по коліна! Міряти калюжі вже не цікаво! Дорослий уже! Теж мені зимові канікули! Що ж то робити? – нудився Мишко.

Мучив пульт, мучив, поки врешті-решт не набридло і не закинув його за диван.

- То пограю! – і кинувся до телефону. Так до вечора просидів за телефоном. Навіть не вечеряв. Уже як кликала бабуся Катя і прохала випити свіжого парного молочка, та відірвати хлопця від телефону було неможливо… Так і заснув з телефоном у руках. 

- Ото знайшов цяцьку! – аж сплюнув дід. – Я цілий день просив помогти мені двері полагодити, а він як не чує…

- Та почекай – втомився з дороги! Може, й не чув! Хай відпочине, то й буде тобі поміч! – захищала улюбленого онука баба. 

Вночі завивав вітер, щось ревло, стукало і плакало, ламало дерева. Та Мишко нічого не чув, бо спав як убитий, втомившись з дороги.

 Іще з ночі зникло світло – вітрище обірвав дроти, накидав гілляк на повітку і зламав стару столітню грушу. Вранці дідусь Антон пішов лагодити повітку і викликав бригаду, щоб полагодили обірвані дроти.

Прокинувся Мишко, а на столі пахне парне молочко, вже чекає кусень домашнього, випеченого в печі хліба. Смакує хлопець:

- Ох, смакота! Парне молочко! Хлібчик домашній! Так просто, але так смачно! Давно не пив такого смачного молока!

Солодко потягнувся та до телевізора.

- Не працює... Це ж чого? – задумався. – Може, дідусь вчора щось наклацав? Він може...

Мучив Мишко пульт мучив, поки врешті не набридло і не закинув його за диван.

- То пограю! – і кинувся до телефону. – А він не заряджений! – крикнув з досадою.

- Зараз усе буде! – хлопчина якусь мить чаклував над телефоном. Та ба, телефон мовчить! Що воно таке?

Метнувся до розетки. Довго туди зазирав…

- У баби з дідом якась вона не така! Як це він учора не примітив? Вдома вона квадратна, а тут якась кругла. І чого це вона не заряджає? Може, тому що кругла? – міркував Мишко.

Довго дивився хлопець у два круглих ока розетки… Вмикав і вимикав телефон. Спочатку легенько, потім сильніше, а згодом зі злістю.

Та телефон, ніби справжній партизан, мовчав.

Мишко до пульта. 

- От і телевізор мовчить! Що воно таке? Це вже дивно... А! Вона ж розхиталася! Десь у діда була викрутка!

І хлопець поліз у стару шухляду в дерев’яній шафі.

- От вона! Ану спробую! 

І Мишко вже протягнув руку до розетки.

- Але якось боязно! А ну як бахне! Та й страшно! Та ні, не буду тут нічого ремонтувати. Ще як уб’є! Краще спробую ще раз телефон підключити!

Та й сунув у розетку. А вона як заіскрить! А потім як потягне димком! Хлопець обімлів і геть розгубився! А дим ще сильніше!

- Ой! Що ж я наробив! – скрикнув.

Він роззирався з несподіванки навсібіч переляканими очима.

- Що ж робити?

А з розетки ніби білий туманець протягував руки до Мишка.

- Ой-ооой! – хлопець рвонув до дверей.

- Дідусю, бабусю, хутчіш! Пожежа!

Дідусь Антон саме порався у хліві біля худоби, а бабуся Катя у клуні курей годувала.

Обоє на лемент онука прожогом повибігали на подвір’я.

- Що?

- Що сталося?

- Та пожежа! – гукнув Мишко. – Моя кімната горить! – І махнув рукою на хату.

- Ой лишенько, горимо! – причитала бабуся.  – Хата горить!

Не розгубився лише дідусь. Він вскочив у хату, відчиняючи прожогом двері і вікна.  А сизий дим заполонив кімнату повністю!

- Бери телефон, викликай рятувальників! – і дідусь кинув свій телефон онуку.

Мишко швидко викликав пожежників. А дідусь тим часом не барився, хвацько командував:

- Катю, тягни воду! А я по відра!

І дід з онуком волокли важкі відра до хати, що вже була повна їдкого диму і дідусь вихлюпував холодну воду у кімнату. 

За п’ятнадцять хвилин примчалися пожежники на великій червоній машині.

- Ану назад! – скомандували рятувальники.

- Довірте роботу професіоналам!

У вогнезахисних костюмах рятувальники швидко заскочили у задимлену хату. Працювали швидко. Так злагоджено може працювати тільки рятувальна команда. За якихось п’ять хвилин пожежі вже як не було.

- Ось! Ось причина пожежі! – І старий рятувальник виніс з хати чорний обгорілий предмет.

- Це причина пожежі? – Мишко ніяково лупав очима.

- Знаєте, що це?

- Що? – спитала зблідла бабуся.

- Це телефон!

- Телефон? – прошепотів хлопець.

- Атож!

- От тобі й на! – крекнув з досадою дідусь.

- А що ж з ним сталося? – несміливо спитав  Мишко.

- Та згорів! Хіба не бачиш!? – сердився дідусь.

- Та бачу! – опустив голову онук.

- Чий телефон? – допитувався  рятувальник.

- Та мій... – зізнався переляканий хлопчина. – А що ж таке? Я ж нічого не робив!

- Розетка стара, може, не зовсім справна була, її замкнуло от і сталася пожежа! Та ще й учора негода вирувала, дерева попадали на електричні дроти, а сьогодні ремонтують їх по всьому районі! Могли бути перепади напруги!

- То так, у нас теж не було світла! – підтвердив дідусь.

- То це тільки я не знав, що світла не було! От я дурень! – подумав  хлопчина.

- Ви що, без догляду залишили пристрій? 

- Та ні, я був у хаті... – почервонів Мишко. Ще чого доброго здогадаються, що я хотів туди викрутку запхати…Та ні пронесло…

- Хіба не знаєте, що не можна залишати без нагляду електроприлади? Ні телефон, ні праску, ні електрочайник, ні пральну машину, ні телевізор! Хіба не знаєте, що така легковажність призводить до пожежі!

- Телевізор! – сплеснула руками перелякана бабуся.

Баба Катя кинулася було до хати та пожежники її спинили:

- Ні, тітонько, хай провітриться добре! 

- Та я ж хочу побачити чи телевізор цілий?!

- Та цілий, лише телефон і стіл горіли, та ще штори зайнялися. А так ми швидко поспіли, то телевізор цілий!

- Хай провітриться кімната! На цей раз все обійшлося! – запевнили рятувальники.

- Слава Богу! – заспокоїлася і перехрестилася бабуся.

- Головне, що всі живі! – зітхнув дідусь.

- Але могло бути гірше! – мовив суворо пожежник.

- Так таки так! – крекнув дідусь.

- Ось, Мишку, тобі пам’ятка, що робити під час пожежі. Запам’ятай: найперше

 – потрібно вийти з охопленої вогнем кімнати або будинку і викликати пожежників! Якщо самостійно зателефонувати в службу порятунку не можна – потрібно покликати дорослих на допомогу! Дим набагато небезпечніший, ніж відкритий вогонь! Під час пожежі потрібно дихати через мокру ганчірку і рухатися до виходу поповзом, бо внизу диму менше! А головне правило під час пожежі – зберігати спокій і чекати приїзду рятувальників!

І запам’ятай, що під час пожежі в жодному разі не можна ховатися від вогню під ліжком, в шафі або під ковдрою! Перший інстинкт дитини – сховатися від небезпеки. На жаль, саме ця дія і призводить до великої кількості трагічних випадків! Не можна користуватися для виходу з дому ліфтом. Ліфт є пасткою під час пожежі, тому потрібно  використовувати пожежні виходи! Не можна намагатися погасити вогонь самостійно! Невелике вогнище пожежі за наявності вільного виходу з дому можна спробувати погасити, але якщо вогонь вже відрізає шляхи відходу – ризикувати не треба! Не можна збирати іграшки або намагатися врятувати домашніх вихованців під час пожежі! Все зрозуміло?

- Так! Дякую за науку!

- Головне, щоб наука не пішла до бу