«Милий, милий Київ...»

Літературний етюд до 110-річчя від дня народження Віктора Платоновича Некрасова, російського письменника України.

Сьогодні 22 червня - один з найстрашніших днів в нашій історії... У цей день в 1941 році кияни чекали футбольного свята, а замість футболу в Київ прийшла війна. Про цей день багато написано і правди, і не правди, але це справа істориків, а не бібліотекарів. Мені ж хотілося згадати сьогодні чудового письменника і дивовижну людину, який 110 років тому народився в Києві і прожив в ньому 54 роки свого життя - Віктора Платоновича Некрасова.

Чому саме його? Тому що день сьогодні такий! День, коли говорять, пишуть і сперечаються про війну. А Віктор Некрасов, який любив і захищав свою країну від фашистів в окопах Сталінграда, написав одну з найбільш правдивих про війну книг! «Сталинград» появился в 1946 году в журнале «Знамя». Кое-кому из литературных властей столь обобщенное название показалось кощунственным, и в последующих отдельных изданиях роман превратился в повесть «В окопах Сталинграда».

Появление этого произведения в печати казалось в те дни попросту неправдоподобным. Литературная общественность растерялась. Книга написана простым офицером, не писателем, ни слова о партии, три строчки о Сталине. Против сразу же выступили критики-проработчики. В бесконечных статьях и дискуссиях звучало: «Нет в повести широты, охвата... Взгляд из окопа... Дальше своего бруствера автор ничего не видит...») (Юрій Поташний)

Але читачі книгу оцінили і від неї, власне, і пішла вже чесна проза про війну. Тільки не читають нині Некрасова, сором'язливо замовчують про того, хто в ряду знаменитих киян по праву міг би стояти одним з перших. А він так любив свій Київ! Ця любов відчувається практично у всіх його творах. «Милый, милый Киев!.. Как соскучился я по твоим широким улицам, по твоим каштанам, по желтому кирпичу твоих домов, темно-красным колоннам университета…»

Чому ж забутий, навмисне якось забутий цей по-справжньому самобутній прозаїк і дуже сильна і непересічна людина? Може, тому що він говорив правду? Він вважав, що краще промовчати про щось, чого не дозволено в даний час говорити (розумна людина прочитає і між рядків), ніж свідомо написати брехню! А ще... свобода! Він володів тією свободою, про яку так багато говорять, але яка, як і раніше, залишається мрією... Він умів залишатися вільним у будь-якій країні, при будь-якому режимі. Він всюди був незручним для влади людиною. Він був «іншим», жив своїм, абсолютно незалежним життям.

Його не змінила ні Сталінська премія, (адже присудження кожної Сталінської премії мало свою мету: вождю потрібні були великі імена), ні слава. З радянським начальницьким середовищем він не хотів мати нічого спільного, від усіх пропозицій відмовлявся. «Некрасов никогда не пыжился и не думал, что сейчас своим словом научит все человечество, как надо жить. В отношениях со всеми был ровен и демократичен, не в политическом и не в общественном смысле, а просто в человеческом. Он не любил, когда его называли по имени-отчеству. Все его товарищи, которые были гораздо моложе, и даже дети, называли его Вика. Но вот начальству это не позволялось, и когда Министр культуры СССР Екатерина Алексеевна Фурцева назвала его Викой, он тут же её оборвал: — Если вы не будете обращаться ко мне по имени и отчеству, я буду называть Вас Катей» - згадував Володимир Войновіч.

Його поведінка викликала у вищих колах роздратування і тривогу. Тож не дивно, що все це закінчилося тим, що його виключили з партії, куди він вступив в дні Сталінградської битви, а потім і зі Спілки письменників, книги його були вилучені з бібліотек, але покаяння в «ідейних» гріхах так і не дочекалися. І тоді його «викинули» з рідного міста, запропонувавши поїхати назавжди. На прощання він залишив лист: «Пусть уж читатель обойдется без моих книг, он поймет, почему их не видно… Я никогда не унижу своего читателя ложью…»

А далі був Париж! Але й там не все було гладко, бо політика - річ брудна, і в ній важко залишатися вільною людиною. Тому і не «вписався» Віктор Некрасов у провідне видання «третьої хвилі» російської еміграції - журнал «Континент», що видається в Парижі, бо антирадянська люта «партійність» була для нього чужа точно так же, як і радянська. Кінорежисер Павло Лунгін згадував: «Некрасов остался в моих воспоминаниях человеком-праздником совершенно не выносившим рутины и обладавший огромной внутренней свободой. Он был абсолютно несоветским, неконформным и напоминал старых русских интеллигентов, о которых я читал у Чехова. Он укрепил во мне стремление быть свободным и вложил в голову запрет, который по сей день остается во мне на уровне инстинкта: «Не приближайся к власти!» Сам он следовал этому правилу неукоснительно»

Про його життєлюбність та почуття гумору, про його численні таланти та його щедрості можна писати нескінченно, але краще прочитати спогади його друзів та книги самого Некрасова. Повірите, ви неодмінно закохаєтесь в цю людину, схожу на д'Артаньяна, яким його описав Дюма. Він не був багатий, але у нього і не було великих потреб. Він багато пережив, але не був нещасливим, тому що скрізь «був таким, який є, не грав ніякої ролі, говорив тільки те, що хотів сказати, робив те, що хотів» (Ліліана Лунгіна)

І все життя згадував війну. Дев'яте травня і день закінчення Сталінградської битви були для нього святими днями. В одному зі своїх оповідань він напише, як гуляючи по Парижу, скуповував у букіністів французькі і німецькі газети воєнного часу, в яких було хот щось про Сталінград. А якщо знаходив в них аерофотознімки, то розглядав їх з лупою, сподіваючись побачити свій бліндаж. Довга Вам пам'ять, Віктор Платонович! Хочеться вірити, що Ваш час ще настане, час вільних людей!

***

Почему-то все чаще грущу я о Вике Некрасове,

нежелательном для партийных тузов.

Может быть, пролетая межзвездными трассами,

он откликнуться б мог на мой дружеский зов.

Может быть, на подаренной мне Вышеславии

нам счастливая встреча еще суждена,

там, как встарь, мы бы горькую чарку во здравие

наших верных друзей осушили сполна.

Мы бы вспомнили склоны Печерска, кварталы Батыевой,

и увидели б вновь незажившую рану из ран,

как его, сталинградца, пинком вышибали из Киева