Кожен, хто хоч одного разу бував у Харкові, неодмінно приходив до пам’ятника Кобзарю.

 

Ті, хто молодше, слідують традиції: підіймаються на постамент і норовлять потриматися за великий палець ноги пораненого коліївця. Цей палець вже відполірували так, що видно природний колір бронзи. Але мало хто знає, що натурником для цієї скульптури Матвію Манізеру послужив відомий артист харківського театру «Березіль» Амвросій Бучма. У знаменитій шевченкіані Манізера він зіграв ще одну «роль» – кріпака з жорнами на плечах.

Коли Матвій Манізер наприкінці 1933 року працював над остаточним варіантом пам’ятника Шевченку, він, будучи в Харкові, не раз ходив на вистави театру «Березіль». Скульптор переглянув весь репертуар «березільців», придивляючись в першу чергу до акторів, що грали в п’єсах на національну тематику; особливо підкорили його «Гайдамаки». Наприкінці театрального сезону 1934 року чотири актори театру «Березіль» – Наталія Ужвій, Іван Мар’яненко, Сусанна Коваль та Амвросій Бучма, взявши національні костюми і театральний реквізит, вирушили на два тижні до Ленінграду – працювати в майстерні скульптора як натурники. Це виявилося незвичним і дуже складною справою. Амвросій Бучма згодом згадував: «Позування – нелегка праця. Досягти потрібного настрою, а потім зберегти його, застигнути в ньому на 8–9, а іноді і 12 годин – вимагало нелюдського напруження... Втому перемагали ентузіазм і натхнення. І, вибачте мені мою нескромність, міркував тоді й про те, що стояти у століттях поряд з великим Шевченком, як скульптурне втілення одного з образів його творчості – велике щастя і велика честь». У день, коли пам’ятник було відкрито, Амвросій Бучма підійшов до свого другого героя – кріпака з жорнами на плечах, який, подібно Атланту, тримає на собі всю країну, вклонився йому до землі, і промовив: «Який же ти гарний, сильний...». За рік він поїхав з Харкова до Києва працювати – назавжди.

 

 

Відомий булгаківський персонаж мав рацію: примхливо тасує колоду карт доля. Дев’ятий син у родині львівського залізничника і пралі, Бронек (так його називали друзі та рідні) з тріском вилетів з гімназії за карикатури на вчителів і пішов, куди очі дивляться. Очі дивились на театр. Хлопчисько самоучкою навчився грати на скрипці, виявився відмінним імпровізатором, пародистом і швидко висунувся на перші ролі. Згодом він писав: «Перші мої кроки на сцені... Я відтворював ремарку «вносять самовар» з мелодрами І. Тобілевича «Батьківська казка»... Прочитавши кілька разів п’єсу, я сумлінно відпрацював всі деталі своєї майбутньої ролі. Настав час виходу. Я взяв самовар і поніс, поніс так, як би це зробив старий, затурканий, знесилений кріпак. І раптом зовсім несподівано – зал вибухнув оплесками, а за кілька днів у рецензії на спектакль з’явилася схвальна оцінка мого скромного дебюту». Там же, в театрі, він зустрів Леся Курбаса. А далі доля зробила цілу серію хитромудрих піруетів: окопи Першої світової, ляпас офіцеру і загроза розстрілу; облога Перемишля; голод і холера, російський полон (воював на стороні австрійців); робота на Турксибі; втеча в паровозному тендері із Середньої Азії до України, і знову – театр. З 1922 року це був театр його давнього друга Леся Курбаса: спочатку – в Києві, а з 1926 року – в Харкові.

 

 

Він був ідеальним курбасівцім: філософ і арлекін в одній особі. Саме в цьому театрі Бучма став тим, ким його потім знала вся країна: геніальним актором. Тут він зіграв свої знамениті ролі, що стали класикою національного театру: Пузир у «Господарі» Карпенка-Карого, Лейба в «Гайдамаках» за поемою Шевченка, Задорожний в «Украденому щасті» Франка, блазень у «Макбеті» Шекспіра та багато інших. Одночасно працював у кінематографі як актор і режисер. Його першою роллю став Тарас Шевченко в однойменному німому фільмі 1926 року. Величезною популярністю користувався у глядачів фільм «Нічний візник», завдяки якому українське кіно тих років стало відомо за кордоном. Роботи було по вуха. Сам Бучма потім згадував: «Пригадую перші невпевнені дитячі кроки української кінематографії, коли в порожні, напівзруйновані студії і ательє, що дісталися у спадок від підприємця Ханжонкова, прийшла плеяда обдарованої молоді, і на порожньому місці, майже без апаратури, без кадрів, без матеріальної бази, але під талановитим керівництвом російського режисера П. І. Чардиніна, почала натхненно будувати й творити нову радянську українську кінематографію. Це була пора шукання нових шляхів кіно».

 

Тут, у «Березолі», він зустрів незвичайної краси молоду актрису Валентину Бжеско, свою дружину на все життя. П’яту, як вважала, посміхаючись, Валентина Юхимівна. Вони прожили невінчані і не реєстровані майже сорок років. Була квартира неподалік від театру – на вулиці Гіршмана, 10, були друзі, була творчість – і в кіно, і на сцені, але...

 

Осінь 1933 року. Хмари над «Березолєм» та його режисером Курбасом ущільнюються. У пресі прокотилася хвиля дискусій про користь і шкоду реформаторства Курбаса. А 5 жовтня відбулася колегія, на якій Леся Курбаса звинуватили в українському націоналізмі і зняли з роботи. У грудні 1933 його заарештували, а в листопаді 1937 – розстріляли. На тому знаменитому засіданні за вчителя і друга заступилися тільки четверо – Йосип Гірняк, Борис Балабан, Роман Черкашин та Іван Мар’яненко. Бучма в цей час був на зйомках. Згодом його пасинок Ігор згадував, як в один з тих днів, прийшовши додому, він побачив таку картину: на підлозі сидів Бучма, перед ним – миска з горілкою, в яку накришив хліб. Цим хлібом він годує собаку – бульдога Джека. Джек п’яний, Бучма п’яний, і обидва... плачуть. Такий був час – відвертим можна було бути тільки з безсловесною твариною. У 1936 році за розпорядженням уряду частина акторів переїхала до Києва в театр імені Франка. Амвросій Бучма був серед них.

 

 

Двадцять років, до самої смерті, Авмросій Бучма працював у театрі імені Франка в Києві. Друзі та старші колеги називали його Бронеком; молодь – Батько. У нього був власний ключ від лівих дверей бельетажу (в театрі його прозвали «капітанським містком»). Бучма непомітно приходив туди і дивився виставу, а потім хтось із молодих артистів знаходив на столику в гримерці цукерочку. Це була найдорожча нагорода.

 

Партнери по сцені казали, що працювати з ним упівсили було неможливо: він був таким щирим у переживаннях своїх героїв, що не відповісти йому тим же було просто неможливо. Двісті з гаком ролей зіграв актор Амвросій Бучма за своє життя. Якби вони раптом ожили і зібралися разом, то це був би строкатий і різноманітний натовп, де були б люди різних професій, різних епох, різних національностей і різних характерів. І тільки одного разу Амвросій Бучма наважився просити – просити ту роль, яку він уже міг і дуже хотів зіграти – роль короля Ліра. Йому ще не було шістдесяти, він був артистом номер один в Україні – відомим і улюбленим, орденоносцем і лауреатом двох Сталінських премій. Він міцно затиснув свою гордість у кулак і відправився на Банкову. А у відповідь почув: «Бучма, ти ще не награвся?»

 

Давно вже немає тих людей, які відповіли так акторові. Немає й самого Бучми – він помер в 1957 році в Києві і похований на Байковому кладовищі. А в Харкові, на головній вулиці, стоїть пам’ятник... ні, не акторові, а образу, створеному рукою і натхненням скульптора, де матеріалом була не тільки глина, а й акторська душа.

 

Можейко, І. Дві «ролі» Амвросія Бучми, відлиті в бронзі [Електронний ресурс] / І.Можейко .